Що відбувається з цим поселенням, чим воно приваблює науковців з усієї Європи і туристів з України, розповів Павло Шидловський — кандидат історичних наук, який 10 років керує Межиріцькою палеолітичною експедицією. Також дослідник пояснив, що не так із сучасним сприйняттям мистецтва первісних людей і коли могла відбуватися перша війна на території України.

Павло Шидловський. З архіву співрозмовника

Довідка

Стоянку мисливців на мамонтів у селі Межиріч Канівського району Черкаської області відкрили восени 1965 року завдяки місцевому жителю Зіновію Новицькому. Чоловік копав льох і знайшов нижню щелепу мамонта. Про це розповіли науковцям Інституту зоології Академії наук УРСР, і з 1966 року в Межирічі проводять археологічні розкопки. За цей час науковці знайшли чотири господарсько-побутових комплекси (тобто, поселенські структури з одного житла та господарських об’єктів навколо нього) первісних людей, з яких найбільш відомий I-й. Його натурна реконструкція представлена у Національному науково-природничому музеї НАН України, а макет демонструється в Державному археологічному музеї Польщі (Варшава).

Орієнтовне датування стоянки — середина 15 тисячоліття до нашої ери. З 2009 року пам’ятку досліджує комплексна українсько-французька експедиція, яку організовують кафедра археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Національний природничий музей Франції (Париж) за участі представників українських та закордонних наукових організацій.

«З нинішними темпами, можливо, у Межирічі треба буде копати років 100»

В експедиції у Межирічі ви працюєте близько 15 років. Які пріоритети в науковців, які досліджують це поселення?

За радянських часів жителів Межиріча відселили з території стоянки. Процесом опікувалася Академія наук УРСР. Тому є унікальна можливість досліджувати пам’ятку повільно і різними методами. Наприклад, ми застосовуємо складну методику фіксації. На розкопі використовують лазерний тахеометр (прилад для точного фіксування координат об’єктів. — Авт.), завдяки якому будь-яка лусочка, будь-який відщеп має позицію в тривимірному просторі. Ми створюємо бази даних, за допомогою яких можна відтворити в 3D структуру культурного шару.

Ми не використовуємо металеві інструменти, щоб не пошкодити вироби з бивня та кістки. Наш основний інструмент: дерев’яні стеки та палички.

Дослідження за допомогою лазерного тахеометра. З архіву Межиріцької експедиції

У нас немає мети розкопати якомога ширшу площу, щоб отримати якомога більше знахідок. Натомість ми намагаємося отримати більше інформації з меншої площі. У нас практично немає відвалів: весь ґрунт з культурного шару ми промиваємо, щоб знайти найменші лусочки, вуглинки, фрагменти кісточок, мушлі тощо.

Завдяки співпраці з іноземцями, ми на високому рівні проводимо зооархеологічний, трасологічний (дослідження слідів взаємодії об’єктів та характеру використання виробів. — Авт.) та тафономічний (дослідження процесу поховання. — Авт.) аналізи. Фауністичні матеріали опрацьовує співробітник Національного природничого музею Франції Стефан Пеан. Мікростратиграфічні дослідження (галузь історичної геології, що зокрема охоплює питання історичної послідовності. — Авт.) здійснює науковець зі світовим ім’ям, професор Королівського інституту природничих наук Бельгії Поль Езартс.

З нинішніми темпами, можливо, у Межирічі потрібно буде копати стільки ж років, а то й більше — років 100. Наприклад, одну господарську яму метр завглибшки, зі складною структурою та кількома періодами існування, ми копаємо з 2007 року. Стеками, міліметр за міліметром досліджуємо нашарування цього об’єкта. І тільки у 2020 році ми змогли подати статтю з першими результатами дослідження цієї ями.

«Ми досліджуємо житло всередині і паралельно відновлюємо його конструкцію»

Як розвивається дослідження людського житла?

Третій рік поспіль, після тривалої перерви, ми проводимо дослідження всередині IV-го палеолітичного житла. Професор Михайло Гладких відкрив та розкопав його зовні у 1976 — 1978 роках. Тоді було прийнято рішення залишити цей об’єкт на місці та створити на території пам’ятки лабораторію-музей «Стоянка мисливців на мамонтів» з можливістю експонування та постійного дослідження решток житла. У 1980-х — 1990-х на стоянці працювала співробітниця нинішнього Національного науково-природничого музею НАН України Нінель Корнієць, яка зняла верхній шар кісток і зробила траншею посередині житла. Вона зупинила ці роботи, не дійшовши до підлоги, але встановила, що там є кілька культурних шарів зі стерильними прошарками. На мій погляд, це свідчить про те, що люди селилися в тому житлі кілька разів: полишали його, потім поверталися, все відновлювали і знов йшли. Це наче базовий табір, який функціонував переважно в холодний період року. Тобто, навесні та влітку люди пересувалися мисливською територією, харчувалися свіжиною, на зиму робили запас і концентрувалися на базових стоянках з «мамонтовою архітектурою», до яких, окрім Межиріча, варто віднести поселення Добраничівка, Мізин та Гінці.

Розкриття IV-го межиріцького житла у 1978 році. Слайд зроблено тодішнім керівником Межиріцької експедиції, професором Михайлом Гладких

Під час нинішніх досліджень ми побачили, що це житло за конструкцією — не просто концентричне коло, викладене з кісток мамонта. Там є черепи, вкопані по колу, з певними проміжками, у певних частинах стоять вертикально вкопані трубчасті кістки.

Подібно до паркану?

Швидше за все, це був фундамент. А на нього ставили намет з дерев’яних жердин, які не збереглися. Ці жердини вкривали шкірами, які зверху придавлювали пласкими кістками. Ми побачили це, коли житло почало руйнуватися. Найбільші проблеми почалися після 2010 року, коли на споруду впало металеве накриття. Концепцію, яка б допомогла зберегти пам’ятку і одночасно давала науковий матеріал, ми продумували разом із палеонтологами, зооархеологами, охоронцями пам’яток. Домовилися, що досліджуємо внутрішню частину житла і паралельно відновлюємо конструкцію споруди: реконструюємо кістки, склеюємо їх, промащуємо сучасними з’єднувальними сполуками, паралоїдом (акриловою смолою. — Авт.). Якби не наша діяльність, пам’ятка давно б зникла.

«Межиріцьку стоянку грабували не один раз»

Кілька років тому ви привертали увагу до критичної ситуації з IV-м житлом. Тоді допомогли вирішити проблему, бодай тимчасово, місцеві підприємці, які звели накриття. Наскільки пам’ятка захищена зараз?

Проблема нікуди не поділася. Я постійно наголошую на цьому, зокрема в Міністерстві культури, у спілкуванні з обласною, районною та сільською владами. Про проблему знають всі, але не можуть прийняти вольове рішення і проспонсорувати створення в Межирічі музею. Банально потрібна стаціонарна будівля, яка б накрила кістки. Досвід створення таких музеїв у світі та в Україні є. Наприклад, Добраничівка: там над рештками подібного житла побудована проста сільська хата, зведена за проєктом археолога Івана Шовкопляса. Можна зробити аналогічно або створити сучасний музей. Важливо, що так можна буде убезпечити кістки від перепадів вологості і температури.

Руйнування металевого накриття над IV-м житлом навесні 2010 року. З архіву Межиріцької експедиції

Крім того, існує постійна загроза грабіжництва. Межиріцьку стоянку грабували не один раз, від багатьох кісток залишилися тільки відбитки в глинистому ґрунті. На IV-му господарсько-побутовому комплексі зникло багато кісток зовнішньої обкладки житла, яка є найбільш репрезентативною для експонування. З 1978 року, коли розкрили цей комплекс, житло розташовувалося практично на відкритому повітрі і з безперешкодним доступом. Було металеве накриття, але не один раз болгаркою спилювали замок і заходили туди. А потім накриття впало всередину, на житло первісних людей. У 2010 році наша експедиція розголосила про цю ситуацію, ми перекривали частини пам’ятки поліетиленом, щоб зберегти їх хоч якось. Зрештою одна місцева компанія звела новий ангар. Це допомогло, але споруда не відповідає вимогам музейного об’єкта.

За останні два роки було щонайменше три спроби пограбувати житло. Люди ходили дахом ангару, намагалися пролізти всередину, зробили в ангарі дірку, але, на щастя, нічого не вкрали. Проте згодом пограбували будиночок експедиції, де ми складали старі спальники, намети, інструменти тощо. Місцеві жителі постійно мені телефонують через небезпеки для пам’ятки.

Певно, Межирічу пощастило, що склалися такі стосунки з громадою, яка пильнує, щоб стоянку не розграбували…

Минуло багато часу від початку експедиції, поки місцева громада зрозуміла користь від того, що ми там працюємо. Чотири-п’ять років тому місцеві ентузіасти почали водити там екскурсії, залучати школярів з навколишніх містечок і сіл, з Канева, Умані, й показувати це житло. З дітьми проводять майстер-класи, ігри. Звісно, не на території стоянки. Спочатку я був проти цього, але зрештою ми порозумілися.

Пам’ятка потрібна місцевій громаді, бо розвиває інфраструктуру села. А нам це потрібно, бо так пам’ятка стає відомішою. І коли у нас виникають труднощі, ми намагаємося вирішити їх разом із місцевими жителями. Так в ангарі-накритті зробили дерев’яну підлогу, щоб люди не тупцяли долівкою, якій 15 тисяч років, разом провели електрику та сигналізацію.

Сучасний вигляд решток IV-го житла. З архіву Межиріцької експедиції

Межиріч згадується у підручниках з археології західних університетів як пам’ятка світового значення. У нас до цього байдужі. Я залучаю якісь кошти на підтримку пам’ятки в належному стані, як науковець і викладач, якому важлива доля палеолітичної стоянки. Однак збереження житла та побудова музейного приміщення є обов’язком органів охорони культурної спадщини, враховуючи національне значення цієї пам’ятки. Вирішити ці питання самотужки, на власному ентузіазмі, неможливо.

«Наш основний іноземний партнер — Франція, є контакти з Польщею, Швейцарією і не лише»

Наскільки розумію, міжнародних дослідників Межиріцька стоянка приваблює тим, що там добре зберігся культурний шар, усе можна відтворити максимально точно…

Вони приїжджають туди з різних причин. Справді добре зберігся культурний шар, таких пам’яток не так багато. Стоянка цікава геологам, палеонтологам, палеоботанікам і не тільки. Межиріч можна розглядати крізь призму різних дисциплін і комбінувати висновки. У нас є інформація, що культурний шар простягається значно ширше, можна віднайти нові об’єкти.

Які міжнародні проєкти розвиваються нині?

Наш основний іноземний партнер — Національний природничий музей в Парижі (Франція), є контакти з Польщею, Швейцарією і не лише. У 2018 році ми проводили польову школу під егідою Міжнародної спілки з вивчення четвертинного періоду (INQUA): навчали вітчизняних та закордонних студентів особливостям досліджень пам’яток з мамонтовими рештками, провели лекції про палеолітичні пам’ятки Європи.

Інтернаціональна група дослідників Межиріча. З архіву експедиції

Зараз декілька спеціалістів з різних країн, які викладають первісну археологію, об’єдналися, щоб у 2021 році запустити міжнародний онлайн-курс «Природа і суспільство первісної Європи» (Nature and Society in Prehistoric Europe) про проблеми взаємодії людини і довкілля від найдавніших часів. Ідею розробки навчального курсу підтримав Європейський Союз за програмою House of Europe. Окрім мене, до групи залучені професори з Феррарського університету в Італії, з Національного природничого музею у Франції, який також є навчальним закладом, з Університету міста Берн у Швейцарії, з Варшавського і Жешувського університетів у Польщі. Частина курсу буде присвячена дослідженням житла і предметів з Межиріцької стоянки. У проекті також задіяні молоді українські науковці, серед яких є представник Національного музею історії України Остап Цвіркун. Він кілька років поспіль є співавтором досліджень в Межирічі, до цього проєкту залучений як експерт з технології виготовлення крем’яних знарядь.

«Для житла люди збирали кістки давно померлих тварин»

Чим Межиріцька стоянка відрізняється від інших пам’яток цього періоду?

Кожна стоянка унікальна, відображає індивідуальність певної культури. Житла з кісток мамонта відомі в Мізині, Добраничівці, Гінцях і не лише. Але тільки в Межирічі я бачив такий потужний культурний шар. В житлі понад 30 сантиметрів культурних відкладів, є ями, набиті матеріалом, пов’язаним з діяльністю людей і тварин.

Переважна більшість перерахованих пам’яток розкопані у ХХ столітті, коли панували інші підходи й методи. Перший дослідник Межиріча Іван Підоплічко розкопував одне житло за один-два роки. Йдеться про суцільне нагромадження кісток діаметром 6 метрів. Він ставив студентів або місцевих жителів з саперними лопатками, і вони все це зачищали. Так величезна кількість матеріалів втрачається. Ми досліджуємо засипку Підоплічка й інколи в його відвалах знаходимо більше знарядь, ніж у новій частині розкопу.

Іван Підоплічко. Джерело: nas.gov.ua

Через різницю в методиках потрібно переглядати попередні дані й реконструкції. Підоплічко не бачив стільки культурних шарів і вважав, що на цій стоянці, на одному місці, люди жили близько 30 років. Ми зрозуміли, що це не так. Іван Підоплічко вважав, що всі кістки, знайдені на стоянці, є результатом мисливства. Ми розуміємо, що первісні люди збирали кістки навкруги для палива, а також як будівельний матеріал. Ці кістки вже були вибілені сонцем, легкі. У цьому сенсі Межиріч також є пам’яткою історії науки, бо демонструє різні етапи досліджень однієї стоянки.

Продовжуючи тему кісток. Для каркасу I-го житла прадавні мисливці використали 42 черепи мамонтів. Яким могло бути давнє будівництво? Як первісні люди накопичували ці черепи?

Такі стоянки розташовувалися поблизу так званих мамонтових кладовищ. Скупчення кісток мамонта утворювалися зокрема й природно. Щовесни відбувалася велика повінь, по всіх допливах Дніпра вона йшла масивом з півночі на південь. Цю повінь спричиняло те, що навесні край льодовика, розташованого на півдні сучасної Балтії, підтавав. Водні потоки проривалися широкою долиною Дніпра, і все сміття, зокрема тіла померлих тварин, відкладалися в певних місцях. Такі «кладовища», навіть без слідів діяльності людини, відомі поблизу Мізинської стоянки та поблизу села Бужанка на Десні, а також у нижньому шарі Кирилівської стоянки.

Поблизу Межиріча теж було таке скупчення кісток. Місцеві жителі повідомляли, що то під час буріння, то під час закладання криниці знаходили кістки мамонта. А в яру поруч зі стоянкою ми знайшли череп мамонта без слідів людської діяльності. Тож мешканцям стоянки не потрібно було збирати 40 черепів. Вони ходили на визначені місця, де лежала купа кісток. Те, що частина кісток підібрана, видно зокрема в IV-му житлі: деякі кістки ніби відполіровані піском, водою або вітром, а деякі — наче свіжі. Радіовуглецевий аналіз показує, що дати кісток мамонта з конструкції житла в середньому дещо давніші за датування культурних шарів. Це означає, що кістки мамонта були доволі цінним ресурсом для первісних людей і вони їх збирали навколо, як паливо та будівельний матеріал. Але це не означає, що стародавні мисливці взагалі не полювали на цих тварин — є безсумнівні свідчення білування туш мамонтів, розколювання свіжих кісток тощо.

«Фактично стоянка в Межирічі нікому не підпорядковується»

Територія Межиріцької стоянки по суті викуплена науковцями, і там точно нічого не збудують. А яка в Україні ситуація з іншими пам’ятками археології давніх часів? Чи захищає їх закон? Адже ви працювали на багатьох стоянках: у Семенівці, Йосипівці, Великому Дивлині та інших.

Тільки незначна кількість таких об’єктів внесена до державного реєстру нерухомих пам’яток. Якщо об’єкта культурної спадщини немає в цьому реєстрі, неможливо повноцінно його охороняти. Якщо територія опиняється в приватній власності, тоді археологи переважно не мають доступу до об’єкта. Тож пам’ятки необхідно обліковувати.

Археозоолог Лоран Крепін (Національний природничий музей в Парижі, Франція) під час реставраційних робіт у IV-му житлі. З архіву Межиріцької експедиції

Пам’яткам палеоліту і пощастило, і не пощастило. Пощастило, бо вони не продзвонюються металодетекторами. Є групи грабіжників, які з такими приладами шукають старожитності. Але виявити ними вироби з кременю й кістки не вийде. Та й значна частина пам’яток палеоліту знаходиться глибоко. Та сама стоянка в Межирічі розташовується на глибині 3 метри.

Але зі згаданих причин відкриття пам’яток палеоліту зазвичай супроводжується частковою руйнацією пам’ятки. Межиріч знайшли під час будівництва льоху. Семенівську стоянку виявили, коли розмило ґрунтову дорогу.

У Межирічі також є знахідки трипільської культури, часів Русі. Як досліджувати одне без шкоди для іншого?

Ця місцевість є межиріччям Росі і Росави. Це мис, найвища точка якого дає змогу спостерігати за заплавами кількох річкових систем. Така територія приваблювала людей у різні епохи. Безпосередньо на площі палеолітичної стоянки є невеликий шар доби бронзи, представлений переважно фрагментами горщиків бабинської культури. На сусідніх територіях є поки не описані пам’ятки трипільської культури, а на сусідніх з Межирічем мисах є культурний шар скіфської доби. Поруч, у селі Бабичі, є городище доби Русі. Якщо під час розширення основного розкопу нам трапляються інші археологічні матеріали, ми також їх досліджуємо.

Мис у місці злиття Росі та Росави, у підніжжі якого розташовується Межиріцька стоянка. З архіву Межиріцької експедиції

До речі, кому підпорядковується стоянка в Межирічі?

Фактично нікому. Усі відмовилися нести відповідальність за неї. Обласна адміністрація сказала, що це не її територія, хоча це Черкаська область, Національна академія наук України відмовилася, бо немає жодного документа, який би це регулював. Хоча в Межирічі проводили експедиції, ця пам’ятка була в сфері діяльності Національного науково-природничого музею та Інституту зоології. Канівський район — аналогічна ситуація.

У Межирічі люди відселені, а територія, швидше за все, залишилася у комунальній власності — належить сільраді. Я хочу, щоб ця ділянка була якось означена: як заповідник, парк тощо. Не перший рік проводжу перемовини, щоб приєднати її до Шевченківського національного заповідника «Тарасова гора». Це вирішило б багато питань, принаймні територія мала б адміністративний статус. Разом із попереднім керівництвом заповідника ми зверталися з цим до Міністерства культури, можливо, у 2021 році питання зрушить з місця.

Межиріч є пам’яткою національного значення, за законом підпорядковується Міністерству культури. Такий статус дає змогу міністерству вкладати туди фінанси. Проте нині ми не отримуємо жодних коштів від держави — лише перспективи. За рахунок своїх дослідницьких грошей я проводжу там реставрації, бо не можу працювати на пам’ятці і бачити, що кістки руйнуються.

Реконструкція І-го межиріцького житла, яку демонструють у Національному науково-природничому музеї НАН України. З матеріалів Межиріцької експедиції

Загалом ставлення до пам’яток первісності є певним показником рівня толерантності суспільства. Адже в цьому випадку ми маємо справу зі спадщиною, яку неможливо прив’язати до конкретного етносу чи до історії певної держави. Ми взаємодіємо з цілком «інакшою» культурою, яка не залишила по собі писемної традиції, лінгвістичних даних, господарство та соціальний устрій якої геть відрізнявся від знайомих нам традиційних способів поведінки. Тому цю спадщину практично неможливо апропріювати для створення «національного міфу» чи доказів «тяглості історичних процесів», що певним чином знижує цінність цих пам’яток в очах представників адміністрацій. З іншого боку, ці пам’ятки цінні саме тим, що демонструють багатоваріантність людської культури загалом, широкий спектр проявів людської поведінки у різноманітних екологічних та технологічних контекстах. Дбайливе ставлення до решток первісної епохи — це про здатність сприйняття іншої культури без намагання вписати її у власні політичні, етнічні чи культурні стереотипи.

«Мистецтво — це необхідна для виживання людини розумної діяльність»

Як досліджувати світогляд прадавньої людини, після якої залишилися лише матеріальні речі? Як по знаряддях праці дізнатися, що хвилювало людину, у що вона вірила?

Це важко, бо, на мою думку, зазвичай ми намагаємося накласти власну «систему координат» на поведінку первісних людей. Ось у Середньовіччі мистецтво, в основному, пов’язували з релігійною практикою. Тому прадавні предмети мистецтва сучасні люди переважно сприймають крізь призму первісних релігій. А в палеоліті навряд чи було так само.

Початки мистецтва закладені в практичній діяльності первісної людини. Знаряддя праці мають форму не лише ефективну в роботі, але й естетичну. Первісна людина працювала не першим ліпшим скребком чи різцем, а намагалася створити певну ідеальну форму знаряддя, образ якого спочатку формувався в голові майстра. Житло — не просто хижа, де можна переночувати. За розташуванням кісток на зовнішній обкладці можна сказати, що воно мало й естетичну функцію. Так, у житлі в Межирічі є ритміка, симетрія, на деяких кістках знаходимо залишки червоної фарби, тобто в часи палеоліту воно виглядало яскраво.

Артефакти, знайдені на території Межиріцької стоянки. З матеріалів експедиції

На мій погляд, мистецтво не обов’язково пов’язане з релігією. Людина малювала на стіні печери, щоб структурувати простір, зробити його знайомим. На багатьох так званих предметах мистецтва кам’яної доби є сліди використання, наприклад, залощеність. Тож різні фігурки, ті самі пташки з Мізина, могли бути і знаряддями праці. Мистецтво — це необхідна для виживання людини розумної діяльність, яка надавала можливість доместикувати, одомашнювати простір, виробляти моделі поведінки, означувати власне місце в навколишньому середовищі.

Що можна назвати першою зафіксованою війною на території сучасної України? Маю на увазі сутички між прадавніми племенами.

На стоянці Буран-Кая в Криму є шар ґраветської культури (датується 28 — 21 тисячоліттями до нашої ери, названа за печерою Ла Ґраветт у Франції. — Авт.), сформований близько 30 тисяч років тому. Серед матеріалів там багато людських зубів і пластинок з черепа. Це може бути що завгодно: ритуал, дії, пов’язані з покійником, тощо.

Знахідки, що вказують на збройні сутички, належать до фінального палеоліту та мезоліту, їм приблизно 10 — 11 тисяч років. Наприклад, Волоський могильник, а також могильники Василівка І і Василівка ІІІ поблизу Запоріжжя. З частини кісток там стирчали мікроліти (дрібні кам’яні вкладки для знарядь. — Авт.), у деяких людей пробиті голови, в одному випадку в крижовій кістці застряг наконечник з рогу. Ці могильники інтерпретуються як місця поховання людей, частина з яких загинули внаслідок збройних сутичок. Відомий дослідник первісності Дмитро Нужний, орієнтуючись на розташування стріл, стверджував, що всі поховані вбиті ззаду, немов під час переслідування. Щодо причин імовірної сутички існує думка, що люди могли битися за контроль над дніпровськими порогами. На цій території можна було контролювати багаті ресурси долини Дніпра, куди приходили на нерест осетрові і не тільки. А також переправлятися з одного берега на інший.

Загальний план могильника Василівка III, а також знайдені там мікроліти. Ілюстрація з посібника «Археологія України» за редакцією Леоніда Залізняка

Сам факт появи могильників як окремої території для проведення поховань свідчить про формування у тогочасних людей ідеї племінної території — простору, який був пов’язаний реальними та уявними зв’язками з життєдіяльністю групи споріднених колективів. У давніші часи ми такого не спостерігаємо.

Технології дуже розширюють можливості для досліджень. Наприклад, у певних випадках за кістками можна встановити раціон людини. Що у вивченні життя прадавніх людей залишається недосяжним?

Чим більше ми дізнаємося, тим більше запитань виникає. Раціон часто визначають завдяки аналізу ізотопів у кістках. У Середньому Подніпров’ї стоянок знайшли багато — той самий Межиріч, але людських кісток майже немає, тому встановити дієту дуже важко. Безумовно, в раціоні було м’ясо, але визначити частку рослинної їжі складно. Думаю, в майбутньому можна буде з’ясувати і це, бо методи вдосконалюються, а доступ до інформації пришвидшується та розширюється. Сподіваюся, дослідження Межиріча завершаться тим, що ми дізнаємося значно більше про те, як люди виживали в умовах прильодовикової тундри, які вони мали особливості поведінки та світоглядні уявлення.

Загалом, що є в пріоритеті у сучасних дослідників первісної доби?

В останні роки доволі сильно загострилася увага науковців до вивчення кризових ситуацій у взаємодії природи і суспільства, в палеолітичну добу зокрема. Це пов’язано із сучасними, глобальними, кліматичними змінами. Дослідникам важливо дізнатися, яких конкретних проявів набувають катастрофічні зміни довкілля на планеті під час різких переходів від похолодань до потеплінь і навпаки. Вимирання біологічних видів, знищення екосистем, виснаження ресурсів — це все вже відбувалося у взаєминах між людиною та довкіллям, тільки на меншому, локальному, рівні. Наприклад, зникнення мамонтів як основного ресурсу для людських груп спричинило зникнення епіґраветської культури мисливців на мамонтів у Східній Європі наприкінці палеолітичної доби. В наступні тисячоліття ми не простежуємо продовження цієї яскравої культури в технології виготовлення знарядь, мистецтві чи будуванні житла.

Французькі науковці Летиція Демей, Лоран Крепін і Стефан Пеан оглядають IV-е межиріцьке житло. З архіву експедиції

Кліматичні трансформації разом зі змінами у фауні та флорі не один раз призводили до депопуляцій, зменшення впливу людини на великих ділянках дніпровського басейну, зникнення мисливських груп. Важливим чинником у цих процесах виступала інертність людських колективів, які не могли швидко переорієнтуватися на нові ресурси в зміненому ландшафті та кліматі.

Досліджуючи взаємодію природи і суспільства в довгій історичній перспективі, сучасна наука здатна робити певні прогнози та висновки. Також можна сподіватися, що ці дані стануть в нагоді у вирішенні глобальних проблем, які постають перед людством.

Марія Прокопенко

Колаж на заставці Юрія Єжеля

Фотографії з архіву Межиріцької експедиції зроблені Стефаном Пеаном, Юрієм Чернатою, Павлом Шидловським