Поет, шістдесятник, дисидент, публіцист, перекладач, прозаїк, літературний критик, правозахисник, борець за незалежність України у 20 столітті народився 1938 року в селі Рахнівці, що на Вінниччині. Прийшов у світ 7 січня, коли відзначають Різдво за юліанським календарем, але матір побоялася записати цей день як дату народження, тому обрала 6 січня. В останній рік свого життя, ув’язнений у таборі села Кучино Пермської області, Василь запитав у теолога-самоука Семена Покутника, який також відбував там покарання, що означає народитися у такий святий день. Відповідь була: «Додаткова ласка Божа, щастя. Але кому багато дається, з того багато й спитається».
Василь був найменшою, четвертою дитиною в родині. Щоб уникнути примусової колективізації, родина Стусів 1939 року переселилася в місто Сталіно (нині – Донецьк). 1940 року батьки забрали до нового дому своїх дітей. 1944 року, в неповні 6 років, Василь пішов до школи. Був дуже здібним, рано навчився читати.
Голодного 1946 року Василю довелося пасти сусідську корову за молоко й харчі. Виснажену від недоїдання сестру Марусю відправили до бабусі в Рахнівку, Василь залишився в Сталіно. Пізніше він згадував: «Голодний я був, як пес. Памʼятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3–4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно».
Василь разом із сестрою створив власну домашню бібліотеку, навіть штамп-екслібрис був – хлопець вирізав його зі шкільної гумки. 1954-го 16-річний Василь закінчує школу із срібною медаллю. Хотів вступити на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, але через юний вік не пройшов за правилами прийому. Тому повернувся додому та вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту (нині – Донецький національний університет імені Василя Стуса), який закінчив із червоним дипломом 1959 року.
Вчителював на Кіровоградщині, того ж 1959 року в газеті «Літературна Україна» опублікували його перші вірші. Був призваний до червоної армії, проходив службу на Уралі. Після цього певний час працював вчителем української мови в середній школі № 23 міста Горлівки Донецької області. Був літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас».
Василь Стус вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР. Був відрахований з аспірантури після подій 4 вересня 1965 року: тоді, під час презентації фільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Василь Стус разом з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Дзюбою долучився до акції протесту проти арештів української інтелігенції.
У межах спецоперації КДБ під назвою «Блок» («арештована коляда») був заарештований 12 січня 1972 року. Василя Стуса звинуватили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР «антирадянська агітація і пропаганда» та засудили до п’яти років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області.
1979 року Василь Стус повернувся до Києва та приєднався до Української Гельсінської групи. У травні 1980 року був заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. На суді адвокатом Василя Стуса призначили Віктора Медведчука, хоча поет відмовлявся від його «послуг», намагаючись захищатися самостійно. Суд проходив за зачиненими дверима. За радянським законодавством Медведчук мав для захисту підсудного все необхідне, але порушив адвокатську етику: не скористався своїми важелями впливу і визнав провину свого підзахисного за нього самого (правничий аналіз справи 2016 року провели адвокати Роман Титикало та Ілля Костін).
Василь Стус помер уночі проти 4 вересня 1985 року в таборі ВС-389/36-1 села Кучино Пермської області у росії. Спочатку тіло поховали на кладовищі між селами Копальне та Борисово. 19 листопада 1989 року прах дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.
У своєму таборовому зошиті Василь Стус залишив такі слова: «Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».
В колекції Національного музею історії України зберігається куртка, яка належала Василю Стусу. Він подарував її своєму другу Євгену Сверстюку, надіславши з Колимського заслання в Бурятську АРСР, де 1979 року відбував покарання Сверстюк. Нині ця куртка експонується вперше – її можна побачити на виставці «Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди», яка триває у Національному музеї історії України.
Підготувала Ольга Голдованська, старша наукова співробітниця Національного музею історії України
