Виконуючим обов’язки уповноваженої особи з питань запобігання корупції в Національному музеї історії України є провідний фахівець з антикорупційної діяльності – Базиленко Олег Анатолійович.
Засновник – учитель історії
Музей розташовується в центрі Ірпеня, біля пам’ятника Тарасу Шевченку, напроти міськради. Ця територія постраждала менше за інші частини міста, але і тут впадає в око вигорілий балкон у багатоповерхівці, побиті крамниці, вирви від снарядів у асфальті. Музей розміщується в прибудові до житлової багатоповерхівки, запланованої для магазину.
Ірпінський історико-краєзнавчий музей
Ірпінський музей заснував 1977 року шкільний учитель історії Олексій Передерій. У 1970-му він організував у місцевій школі №3 історико-краєзнавчий гурток, учасники якого і зібрали перші експонати. У 1987 році шкільний музей перетворили на міський, із того часу і донині його очолює Анатолій Зборовський. Він і зустрічає нас на місці.
«Коли Олексію Передерію було 17 років, почалася війна (німецько-радянська. – Ред.). Його вивезли до Середньої Азії та відправили добувати вугілля. Він потрапив в аварію, йому переламало ногу, пізніше її ампутували. Можливо, це врятувало йому життя, бо він не потрапив до армії», – розмірковує Анатолій Зборовський.
Директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський
Спочатку музей розташовувався в маленькому приватному будинку. 1990 року директор домігся, щоб надали теперішнє приміщення. Воно замале, але і за таке довелося боротися. Анатолій Зборовський згадує, що 2000 року заклад хотіли переселити до Центрального будинку культури, проте вдалося відстояти нинішній майданчик. Унаслідок війни від Будинку культури залишилися руїни.
Нашестя російських окупантів
Коли 24 лютого почалися атаки російських військових на Ірпінь, керівниця міського відділу культури наказала встановити чергування в закладах культури, для відвідувачів вони були закриті. Через стрілянину Анатолій Зборовський відправив кількох співробітників додому. Певний час директор приходив до музею, наглядав за експонатами та поширював важливу інформацію на сторінці закладу в соцмережах. 4 березня зникла електрика, а з нею й інтернет, мобільного покриття не було.
Анатолій Зборовський згадує: «11 березня зустрів міського голову (Олександр Маркушин. – Ред.), запитую: яка допомога потрібна? Каже – тільки інформаційна. А що робити, коли інтернету немає? В ЗСУ мене не беруть, у тероборону теж не взяли через вік, а як лежати вдома під обстрілами та снарядами? Лежиш і думаєш: тільки б не сюди. А неподалік від мого будинку вже були руйнування. Волонтери з Біблійної церкви допомогли евакуюватися, я місяць був у Рівному».
Віконниця та предмети побуту з Ірпінського історико-краєзнавчого музею
Перед від’їздом Анатолій Зборовський зняв оголошення про виставку «Герої нашого часу», присвячену пам’яті героїв Небесної Сотні. Його занепокоєння мало підстави, адже росіяни розстріляли таблички з портретами загиблих на сході українських військових на Алеї героїв Приірпіння. В самому музеї розбило вікно, ймовірно, вибуховою хвилею. Завдяки допомозі волонтерів його закрили плівкою.
Розбита вибуховою хвилею шибка. Фейсбук Ірпінського історико-краєзнавчого музею
Ірпінь як річка
Найстаріший експонат музею – камінчик із рештками дрібних морських рослин і тварин, який залишився від океану Тетіс, що був тут мільйони років тому. Також у музеї є кістки та зуб мамонта, зуб носорога, кам’яні знаряддя праці первісних людей.
Хоча Ірпінь як сучасне місто сформувалося вже в 20 столітті, на цих землях здавна відбувалося багато подій. Річка Ірпінь розмежовувала слов’янські племена полян та древлян, а в часи Русі мала стратегічне значення в обороні Києва. Після монгольської навали 1240 року життя тут завмерло на кілька століть. Сто років, до 1793-го, річка Ірпінь розмежовувала московські та польські володіння. За словами Анатолія Зборовського, життя тут вирувало, орудувало багато контрабандистів. Потім ці території контролювала Російська імперія.
Діорама річки Ірпінь в експозиції музею
Анатолій Зборовський показує перше зображення майбутнього Ірпеня – хутір Пилипів Потік, який у 19 столітті замалював Домінік П’єр Де ля Фліз. Цей чоловік був помічником головного хірурга в наполеонівській армії, після російського полону оселився на Київщині та займався етнографією. Також Де ля Фліз зробив малюнки села Романівки, яке нині входить до складу Ірпеня, та хутора Любки. Останній гітлерівці спалили 1943-го року, і цей малюнок – єдине, що від нього залишилося.
Ірпінь як місто
Перша друкована згадка про Ірпінь з’явилася ще до появи міста. Анатолій Зборовський показує фото з газети «Кіевлянинъ» 1900 року. У замітці розповідається, що під час розбудови залізниці «Київ – Ковель», залізничники, зважаючи на високу вартість проживання у Києві, вирішили побудувати колонію за містом. Задля цього управління Південно-Західної залізниці купило землю в поміщика Сагатовського на березі річки Ірпінь. На згадку про залізничників у музеї можна побачити їхні ліхтарі.
Незабаром у цих землях почали будувати дачі київські багатії. У музеї облаштували куточок, щоб показати, як могла виглядати така дача: фісгармонія, буфет, іграшка, що створює ілюзію руху. Антикварні меблі для цього кутка в музеї – із зібрання нині покійного колекціонера Петра Кропиви, майно якого успадкувало місто. Привертає увагу інкрустований перламутром фрагмент карнизу з маєтку Кочубеїв на Полтавщині. Він зберігся і потрапив сюди завдяки рідним художника Бориса Піаніди – знаної в Ірпені особистості. За оцінками мистецтвознавців, карниз створено наприкінці 19 – на початку 20-го століття.
Карниз із маєтку Кочубеїв на Полтавщині
Воєнне
Ці землі не оминули всі буремні події 20 століття. Тут борці за Україну билися з «червоними», із села Яблунька (нині входить до складу Бучі) походить підполковник Армії УНР Павло Забарило, а з Гостомеля – отаман Орлик, найвідоміший на Київщині полковник часів Української революції, справжнє ім’я якого – Федір Артеменко.
Пережити Голодомор 1932–1933 років ірпінцям допомогла хитрість міських керманичів. Коли почалася колективізація, вони домоглися, щоб Ірпеню надали статус робітничого селища. Тому тут не організовували колгоспи і не відбирали по хатах зерно. Анатолій Зборовський зазначає, що ситуація в сусідньому Ворзелі була значно гірша.
Під час Другої світової війни на правому березі річки Ірпінь проходила перша лінія оборони Києва. Залізобетонні доти, які залишилися після тих подій, можна побачити і зараз. Серед фото і документів запам’ятовується гриб-паразит, зрізаний із дерева, з написом «Мы победим. 1941 г.» У 1943-му , коли Ірпінь звільняли від нацистів, у місті точилися жорстокі бої. Про ті події нагадує братська могила, де перепоховано понад 50 солдатів. Збереглися свідчення, що деякі хлопці були поховані в домашніх пальто – їх мобілізували і одразу, буквально в домашньому одязі, кинули в бій.
Прекрасне
Славу Ірпеню принесли митці. У 1930-х роках дачу магната Миколи Чоколова перетворили на Будинок творчості письменників, де відпочивали усі відомі та не дуже українські радянські літератори: Олесь Гончар, Павло Тичина, Павло Загребельний тощо. А Максим Рильський мав тут свою дачу, яку вже знесли та побудували на її місці магазин.
В Ірпені жив Микола Будник, ключова фігура у відродженні кобзарства в Україні. Також тут працювали феноменальний перекладач і дисидент Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, який воював в УПА і переклав усі сонети Шекспіра.
Ляльки майстрині Тетяни Федорової
Місто відоме і художниками, які у ньому жили. Напевно, найзнаковіші – згаданий Борис Піаніда та Матвій Донцов. З 2017 року в Ірпені щороку проводиться пленер, і частина робіт потрапляє до музею. Єдине, бракує площ, щоб усе це показувати. Дивно, що в Ірпені з його багатою мистецькою історією немає галереї. Роль культурного осередку намагається відігравати музей, де відбуваються художні виставки, презентації книжок та інші творчі події.
Сучасне
Із перших років війни в музеї діє експозиція «Герої нашого часу», присвячена землякам, які загинули на сході України. Нині музейники збирають новітні експонати, пов’язані з повномасштабним наступом росії у 2022 році, зокрема це уламки російських снарядів.
Один із новітніх експонатів цінний своєю історією. До музею прийшов чоловік і розповів, що на сараї у дворі біля сусіднього будинку висить якась старовинна картина. Директор разом із ним пішов туди, щоб розвідати в господарів, що це за витвір. Жінка з усмішкою винесла картину, здалеку схожу на старовинну, але з портретом актора Богдана Бенюка. Це був реквізит до фільму «Відьма» (1990) за «Конотопською відьмою» Григорія Квітки-Основ’яненка, де Бенюк зіграв головну роль. Директор картини жив в Ірпені, так вона і потрапила до нинішніх власників. Коли до цієї частини Ірпеня прорвалися росіяни та ганяли там на машині, картину вивісили на сараї, бо вона схожа на ікону – розраховували, що окупанти по іконі не стрілятимуть.
Анатолій Зборовський з реквізитом до фільму, який використовували як оберіг від російських окупантів
Життя в Ірпені налагоджується, тож Анатолій Зборовський сподівається, що відновиться і життя музею з творчими вечорами. Цікавимося, чим його такий тривалий час, кілька десятків років, приваблює ця робота. Директор відповідає: «За фахом я історик. До цього працював на республіканських курсах підвищення кваліфікації Міністерства місцевої промисловості. Там по суті не було що робити, то мене не цікавило. А тут люди запросили допомогти з організацією музею, і це було цікаво. Спочатку думав, що там той Ірпінь, невеличке дачне селище, яке виникло на початку 20 століття. Коли почав вникати в історію, попрацював в архівах, виявилося, що з ним пов’язано багато цікавих подій та особистостей. Ірпінь – це український Парнас». Нова сторінка його історії пишеться на стінах розбитих будинків.
Марія Прокопенко
Фото Юрія Єжеля