Так, за офіційними даними міністерства оборони росії, у роки німецько-радянської війни безповоротні втрати Червоної армії (військові, котрі загинули на полі бою, у полоні, померли від ран) становили 8,6 мільйона солдатів і офіцерів (ця інформація вважалася секретною аж до 1993 року). Дослідник німецько-радянської війни Марк Солонін називає цифру в 11 мільйонів осіб, колишній заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України, генерал-лейтенант Петро Процик – 23 мільйони, російський історик Борис Соколов – у  26,4 мільйона. Такі розбіжності пояснюються тим, що в Червоній армії упродовж війни так і не було створено (не виключено – свідомо) чіткої системи обліку безповоротних втрат. Далеко не у всіх радянських солдатів на початок війни були іменні медальйони (основний ідентифікуючий артефакт), а червоноармійські книжки (посвідчення особи військовослужбовця) в армії масово з’явилися лише в 1942 році.  

Радянський пістолет-кулемет ППШ-41 (пістолет-кулемет системи Шпагіна зразка 1941 року). Національний музей історії України

Щодо нацистської Німеччини, то там упродовж Другої світової війни вівся поіменний облік втрат. Відповідно до нього, на Східному фронті загинуло в бою і померло від ран та хвороб близько 2,1 мільйона німецьких вояків, ще приблизно пів мільйона померло в радянському полоні. Це в рази менше, аніж втрати Червоної армії.

Причина такого нерівномірного співвідношення полягала в тому, що на радянсько-німецькому фронті зіткнулися армії двох різних типів. У вермахті наголошували на максимально успішній взаємодії родів військ, високій якості підготовки солдатів та офіцерів, якомога ефективнішому використанню озброєнь та бойової техніки. Натомість радянське командування прагнуло кинути в бій якнайбільше людей і техніки, дбаючи про взаємодію та бойову підготовку за залишковим принципом.

Німецький пістолет-кулемет MP-40  (Maschinenpistole 40). Національний музей історії України

Радянські війська перемагали за рахунок великої чисельної переваги в людях і техніці, виснажуючи супротивника безперервними атаками. Поповнення вводилося у бій ненавченим, а то й неозброєним. Про це йдеться у багатьох ветеранських спогадах. Зокрема, один з «батьків» української Незалежності, правозахисник Левко Лук’яненко писав: «1943 року, коли німецька окупація на Чернігівщині змінилася російською, мого батька і всіх дорослих чоловіків села силою забрали до Червоної армії. Мого батька і всіх мобілізованих селян без жодного військового навчання, у своєму цивільному одязі через два тижні після мобілізації привезли на фронт біля Лоєва на Дніпрі, дали одну гвинтівку на кілька чоловіків і по свіжому білому сніжку в сірих, чорних та інших темних піджаках кинули німцям під кулі. До села почали щодень надходити повідомлення про смерть, їх було все більше. Одного разу прийшло повідомлення про смерть 25 чоловіків. Так російська імперія перетворила їх на гарматне м’ясо! <…> Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заградзагони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тисяч людей, переважно українців».

Левко Лук’яненко. Джерело: president.gov.ua

Від початку тої війни минуло понад 80 років. І знову щодня ми чуємо про масові втрати особового складу російської армії, які російська ж влада не поспішає оприлюднювати.  Зокрема, 19 березня 2022 року українські медіа поширили повідомлення, що в боях на Миколаївському напрямку російська армія втратила вбитими понад 200 бійців, мобілізованих з окупованих територій Донецької області. Ті, хто вцілів і потрапив до українського полону, звинувачували російське командування у використанні їх як «гарматного м’яса» для розвідки боєм, щоб виявити вогневі позиції Збройних сил України.

Тож правило війни не вмінням, а числом, на якому базується вся «слава російської зброї», нехтування життям людини (а цей принцип лежить в основі російського імперського шовіністичного світогляду і, відповідно, національного менталітету) та зневага й ненависть до оточуючого світу продовжують лишатися підвалинами «русскаво міра». І саме Україна виявилася історично покликаною зруйнувати цю конструкцію, яка загрожує існуванню людства.

Альона Якубець, завідувач науково-дослідного відділу новітньої історії України Національного музею історії України

Колаж на заставці Катерини Бруєвич