Портрет гетьмана Івана Мазепи. Із фондів Національного музею історії України

В 1687 р. гетьманом Лівобережної України (Війська Запорозького Його царської величності) обрали 50-річного Івана Мазепу. Підписавши на місці обрання Коломацькі статті із сюзереном — Московським царством, І. Мазепа розпочав своє майже 22-річне правління (він найдовше зі всіх гетьманів козацької України тримав булаву). На ту мить Військо Запорозьке вже понад три десятиліття перебувало під владою північно-східного сусіда. Протягом цього часу при підписанні міждержавних статей із кожним новим гетьманом Московське царство намагалося обмежити політичний суверенітет Гетьманщини. Козацька старшина, хоч і вельми неохоче, однак погоджувалася на це (через що І. Мазепа в 1687 р. почав керувати радше автономією з широкими правами, а не політично суверенною державою).

Титульна сторінка Коломацьких статей 1687 р. ЦДІАК України. Із ресурсу old.archives.gov.ua

Натомість гетьмани та старшина протягом другої половини XVII ст. жорстко боронили економічний суверенітет Війська Запорозького. Так, ще у Березневих статтях 1654 р. представники Московського царства прописали пункт (всупереч волі козацької делегації), який фактично встановлював фінансовий контроль царського уряду над Гетьманщиною. У відповідь Б. Хмельницький просто проігнорував цей пункт, а коли царські урядовці почали йому про це «нагадувати», гетьман відповів: «…судье де Самойлу и полковнику Тетере он, гетьман, не приказывал и в мысли у него не было, чтоб <…> доходы, бы збирая, отдавати царского величества воеводам».

Вірчий лист гетьмана Б. Хмельницького козацькому посольству до Москви на чолі із Самійлом Богдановичем-Зарудним. Чигирин. 1654 р. Копія. Із ресурсу old.archives.gov.ua

Посли Б. Хмельницького. Фрагмент із малюнку А. ван Вестерфельда. Київ. 1651 р. Із ресурсу wikiwand.com

Ще показовіший приклад захисту власного економічного суверенітету козацька старшина продемонструвала в 1665–1668 рр. Тоді Московський уряд знайшов аргументи (завдяки підкупу), аби переконати гетьмана Івана Брюховецького погодитися на збір податків із некозацького населення до царської скарбниці (це прописали в горезвісних Московських статтях 1665 р.). У відповідь спалахнуло значне козацьке повстання, підкріплене наступом правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Воно взагалі ледь не поклало край московському впливу на Лівобережжя.

Тож, хоч у часи гетьмана І. Мазепи політичний суверенітет був дуже обмежений, проте в господарських справах (зокрема, в зовнішньоекономічних зв’язках) остаточне слово залишалося за гетьманом. Так, він цілковито контролював козацьку митну систему. Останню утворив 28 квітня 1654 р. своїм універсалом ще Б. Хмельницький. Від середини XVII ст. і до початків правління І. Мазепи митна система характеризувалася: наявністю меркантильного митного тарифу (зі значними пільгами для українських купців), низькими ставками ввізного (бл. 4%) та вивізного (бл. 2%) мита та низкою пільг (власний суд, часткове і повне звільнення від мит) для іноземних купців і навіть деяких приватних осіб. Звичною на той час була практика українських гетьманів віддавати митну систему на відкуп орендарям. Постійно потребуючи великих коштів для нагальних державних потреб, володарі гетьманської булави ще від часів Б. Хмельницького продавали на рік і більше право збирати мито “дозорцям” і зобов’язували полково-сотенну старшину сприяти їм у цьому: «А ежели б которые [купці – А. Б.] сопротивлялись оному <…> дозорцы нашему, або факторам его, и повинности звыклой отдавать не хотели, таких приказуем полковником, сотником, атаманом карать, и во всем дозорци нашему упомочним быти, иначею не чинячи под строгим каранием войсковым». Це традиційні записи в гетьманських митних універсалах другої половини XVII ст.

Карта Й.Б. Гомана “Україна, що є Землею Козаків з сусідніми провінціями Валахії, Молдавії, Малої Татарії”. Німеччина. 1712 р. (likbez.org.ua)

Закономірно, що, платячи наперед значну суму за оренду митниць, “дозорець” прагнув максимально відбити вкладені кошти (що нелегко було зробити в умовах постійних війн другої половини XVII ст.). Саме тому ми натрапляємо на низку скарг, що належать до згаданого періоду, від купців на дії збирачів мита. Насамперед потерпали українські купці, яких на кордоні представники “дозорця” змушували платити мито за місцеві товари, хоч вони були від цього звільнені. Часто перепадало від зловживань і іноземним купцям, яких (усупереч гетьманським універсалам) після сплати мита на кордоні змушували платити ще й численні внутрішні мита. Хрестоматійним прикладом останнього є випадок, зафіксований у XVII ст. в Києві, коли на рівній ділянці дороги завдовжки бл. 600 м побудували три містки, за переїзд якими з купців брали “мостове”. Ці та інші зловживання відкупників так допекли українському купецтву, що навіть гетьманська адміністрація наприкінці XVII ст. констатувала означений прикрий факт у своєму документообігу.

Проте від практики здачі на відкуп митної системи відмовитися було дуже важко, адже саме завдяки цьому зʼявлялася значна частка коштів на утримання найбоєздатніших (і найвідданіших гетьману) найманих компанійських полків, зокрема на виплату їм “дорочного” (річного грошового забезпечення з гетьманського скарбу).

Зображення українського козака з початку XVIII ст. (з праці Висковатов А. В. Историческое описание одежды и вооружения Российских войск, составленное по Высочайшему повелению. – СПб. : Военная тип., 1842. – Ч. 2. – Іл. 208.).

Спочатку І. Мазепа повністю продовжив попередню практику урядування в митній справі, зокрема, певний час тривала передача на відкуп митних зборів. Також у вересні 1687 р. гетьман своїм універсалом підтвердив право купців грецького походження та їхніх челядників на власний суд (це право вони мали ще з часів Б. Хмельницького). Своєрідним нововведенням стало те, що «...мают они и повинны будут в трудных справах к креміналу подобных до суду нашего Енерального Войскового удаватися». До цього часу всі справи, незалежно від їхньої складності, купці-греки та їхні челядники вирішували у своєму колі самі.

Частина монетно-речового скарбу з с. Лелюхівка, який вміщує монети, що були в обігу на українських землях у XVI — початку XVIII ст. (з фондів НМІУ).

Нововведення на цьому аж ніяк не припинилися. Так, у часи правління І. Мазепи ми вперше стикаємося із практикою надання гетьманом митних пільг цивільним особам. Зокрема, у 1690-х рр. він звільнив своїм універсалом від індукти (ввізного мита) товари п. Марії Семенової на суму 10 тис. золотих. Але найрадикальніше нововведення гетьман спробував утілити наприкінці 1680-х рр., коли тимчасово припинив віддання митних зборів у відкуп. На запитання з Москви щодо цієї справи І. Мазепа відповідав, що відкупна система ненависна українському населенню ще з часів Речі Посполитої. У своїх універсалах гетьман запевняв, що його уряд намагатиметься знайти інші кошти на військові витрати. В 1689 р. І. Мазепа наказав провести опитування народу в містах країни: «…как им лучше: платить ли вместо аренды новую подать народом или наложить пошлину со всяких шинков?». На старшинській раді вирішили скасувати оренду, а гроші, необхідні на полкові витрати, збирати з тих людей, які утримують шинки, та винокурів, які розвозять своє вино по ярмарках. Але вже 1690 рік показав, що таке рішення було невдале. Спроба залучити кошти з Москви закінчилася вельми іронічною відмовою з посиланням на те, що військової загрози немає, а «...особенно же потому, что всякие доходы в Малороссии за гетманом, старшиною и полковниками, и бить ещё челом о деньгах стыдно...». Саме тому на початку 1690-х рр. відкупну систему довелося відновити.

Автограф гетьмана І.Мазепи з печаткою Війська Запорозького. З гетьманського універсалу 1699 р. (cdiak.archives.gov.ua)

Останні значні нововведення гетьмана І. Мазепи в українській митній системі були запроваджені універсалом від грудня 1703 р. Насамперед, уперше офіційно декларувалося поняття «евекти» (мито з товару, який експортується), досі воно інколи вживалося, проте загальноприйнятим залишалося тільки поняття «індукти». Також уперше в митному універсалі зрівнювалися у правах українські й іноземні купці, відтепер усі, хто торгував іноземними товарами, мали сплачувати відповідну індукту й евекту. Натомість було строго заборонено військовому екзактору (митнику) обкладати митами внутрішню торгівлю: «когди що колвек тут в Малой Россіи родится, и тутъ же продается, от такових товаров и річей, кроме заграничных, не позволяем мы найменших давати датков». При цьому в купців-порушників конфісковували всі товари, проте вже на користь гетьмана (раніше конфіскації відбувалися на користь орендаря митниць), а на порушників-урядовців накладали штрафи.

Нововведення гетьмана І. Мазепи в митній системі 1703 р. фактично стали останніми реформами часів повного економічного суверенітету Гетьманщини. Після поразки шведсько-козацького війська у Полтавській битві 27 червня 1709 р. та фактичної окупації Лівобережжя російськими військами уряд Петра І почав безпосередньо впливати на економічне життя Війська Запорозького. Так, протягом другої декади XVIII ст. на українську митну система поширилися російські обмежувальні заходи, спрямовані на заборону експорту товарів військового призначення (до яких, окрім селітри, пороху та зброї, часом долучали зерно, коней та волів – тобто основні експортні товари українських купців). Ба більше, українських купців примусили змінити традиційні торговельні маршрути задля завантаження російських портів Архангельська, Петербурга та Риги. До цього додався ще й безпосередній російський військовий контроль за кордоном Гетьманщини (система форпостів на захід від Києва та по Дніпру). Загалом все означене призвело до колапсу традиційних зовнішньоекономічних зв’язків козацької України у згаданий період. Наступники І. Мазепи, маючи дуже обмежені повноваження, продовжували традиційну практику віддання митних зборів на відкуп, аж поки в 1757 р. митну систему Гетьманщини остаточно не ліквідували.

Отже, в часи правління І. Мазепи в митній системі Гетьманщини відбулася низка змін. Зокрема, гетьман спробував скасувати відкупну систему, яка породжувала багато зловживань відкупників, але це виявилося невигідно, тому він максимально можливо унормував обставини сплати мит, зокрема, ввів евекту – плату за вивіз товарів (доти індукту збирали за ввіз і за вивіз). Також І. Мазепа активно використовував митну справу як інструмент внутрішньої політики, наприклад, тимчасово звільняючи постраждалі міста від сплати мит. Заходи гетьмана в митній справі були останніми суверенними реформами в означеній галузі в часи козацької України.

Анатолій Бараннік,

науковий співробітник Національного музею історії України