Тетяна Таїрова зізнається, що її шлях до історії пролягав через художню літературу: «Моє перше серйозне занурення в історію відбулося у 15 років, коли я навчалася у восьмому класі. Тоді я написала роман про Івана Богуна, і цей твір переміг на олімпіаді серед школярів Ленінграда. Членами журі були неймовірні історики тодішнього Ленінградського університету, наприклад, археолог Гліб Лєбєдєв. У романі були шляхта, любов, пригоди — про все це я написала на значній кількості джерел: вже тоді досліджувала такі матеріали, спеціально вивчила польську, щоб прочитати польські щоденники».

Дослідниця пише про Івана Мазепу давно та в різних форматах. Перша книжка Тетяни Таїрової про українського гетьмана була науково-популярною та вийшла в російській серії «ЖЗЛ» («Життя чудових людей») 2007 року. Того самого року зʼявилася резонансна монографія історикині про Івана Мазепу. Цього року її видали в Канаді під назвою «Ivan Mazepa and the Russian Empire» — книга стала першою за 60 років англомовною біографією гетьмана.

Новела «Мазепа. Хроники православного шляхтича» вийшла у видавництві Laurus. Книжка видана російською мовою, нині готується переклад українською. У творі описано епізод із 1674 року, коли Іван Мазепа, виконуючи доручення гетьмана Петра Дорошенка, потрапляє до полону запорожців. Протягом кількох тижнів, змальованих у новелі, Мазепа кілька разів встигає попрощатися з життям, але розум і вдача допомагають йому врятуватися.

Під час презентації у Національному музеї історії України. Фото МІСТ

«Хроники православного шляхтича» вже зацікавили українських кінематографістів. Компанія FILM.UA Group купила права на екранізацію новели, щоб на її основі зняти серіал. А якщо перша книжка матиме успіх серед читачів, Тетяна Таїрова може написати наступні епізоди. В день презентації новели в МІСТ ми поспілкувалися з пані Тетяною про стосунки історії та літератури, Мазепу в мистецтві та «Історію України» в Росії.

«Особисті стосунки, які впливають на історію, напевно, можна зрозуміти лише в художній прозі»

Коли виникла ідея книжки? Чому обрали саме епізод із полоном Мазепи в запорожців?

Ідея виникла спонтанно, у період пандемії, коли з’явилося трохи більше вільного часу. Мені хотілося розповісти про те, що я знаю добре, широкому загалу читачів. Адже наукову книгу зможуть прочитати далеко не всі. Навіть науково-популярний варіант, як-от серія «ЖЗЛ» — це не для кожної людини, яка загалом цікавиться історією, проте не готова сприймати певні серйозні речі.

Я обрала жанр новели, тож цей твір невеликий, але, на мою думку, занурює читача в епоху, робить тих людей ближчими. Відповідно, книжка дає змогу зрозуміти, що насправді відбувалося в Україні у другій половині 17 століття, у складний і трагічний період Руїни.

На презентації новели в Батурині провели історичну реконструкцію одного з сюжетів книжки. Фото заповідника «Гетьманська столиця», baturin-capital.gov.ua

У новелі Мазепа згадує багато більш ранніх епізодів зі свого життя, тож можна дізнатися не лише про події 1674 року. Проте, мені здається, саме епізод із запорожцями дуже динамічний і трагічний. Він дає можливість розповісти про долю молодого Мазепи в різних аспектах: як драматично складалося його життя та як на нього впливали зовнішні обставини, якою він був неординарною, сильною, талановитою людиною, що попри жорстокі удари долі знаходила шляхи до того, щоб боротися, будувати кар’єру та жити.

Чи вплинула робота над книжкою на ваше бачення змальованих подій? Можливо, ви почали краще розуміти історичних осіб, змінили ставлення до певних їхніх вчинків?

Коли продумуєш психологію своїх героїв, то приділяєш увагу деталям, до яких у серйозному науковому дослідженні не доходиш. Так відкривається багато нового, починаєш краще розуміти певні моменти. Наприклад, я замислилася щодо ролі Семена Половця (білоцерківський полковник, тесть Івана Мазепи. — Ред.), патрона Мазепи. Цікаво, як цей патронаж відбувся, чому згодом у Івана Мазепи виникли серйозні проблеми при дворі Петра Дорошенка — а це пов’язано зі смертю Семена Половця. Такі особисті стосунки й деталі, які істотно впливають на історичний процес, напевно, можна зрозуміти лише в художній прозі.

Портрет Івана Мазепи з літопису Самійла Величка. Історики, зокрема Тетяна Таїрова, вважають його найбільш достовірним. Джерело: umoloda.kiev.ua

Щоб написати маленьку новелу, мені довелося знайти чимало матеріалів щодо побуту, певних практичних речей. Скажімо, за який період могли подолати на конях певну відстань. Я прагнула зробити все якнайближчим до реальності, історично достеменним. У такій роботі мені дуже допомогла моя книга «Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини», також довелося відшукати багато додаткових матеріалів.

«Було важко змусити історика помовчати»

Літератор та історик у вас — чи мали якісь дискусії під час створення новели?

Спочатку було важко змусити історика помовчати та дати більше волі письменнику, художнику. З одного боку, мені хотілося, щоб це був історично виважений твір без домислів. Такий, що дозволяє зрозуміти ту епоху. Проте художній жанр передбачає авторську інтерпретацію і значну кількість припущень, бо ми не знаємо напевно, що думали та говорили наші герої. До речі, деякі діалоги у книжці історичні, бо зафіксовані у певних джерелах і документах. Але все одно це авторське художнє бачення та інтерпретація. В новелі я додала свій коментар як історика, в якому пояснюю, наскільки описане відповідає дійсності, на яких джерелах це створено. У книзі немає вигаданих подій і персонажів, але це авторська інтерпретація.

Під час презентації в музеї. Фото МІСТ

Як ви уявляєте читача новели? Він і читач ваших досліджень можуть перетинатися?

Це може бути й одна людина, й різні. Книжку з великим зацікавленням прочитали мої колеги, друзі, які є фаховими істориками. Вони зізнавалися, що спочатку хвилювалися, що побачать викривлення історичної реальності. Проте зрештою новела змусила їх замислитися про те, про що вони раніше не думали як фахівці.

Всі професійні історики, коли читають історичні романи або дивляться історичні фільми, внутрішньо напружуються. Вони бачать, що тут, скажімо, одяг недостовірний, там крісло стоїть не так тощо. Те, що мій твір сподобався історикам, приємно й додає нові сили.

«Історичні діалоги я адаптувала до сучасної мови»

Мазепа — один із персонажів української історії, який надихав митців, зокрема письменників, у багатьох країнах. Яка мистецька інтерпретація цього образу вам найбільше до вподоби?

Здебільшого, в найвідоміших творах того самого Олександра Пушкіна, Мазепу зображують наприкінці його життя, і це пов’язано з романом із Мотрею Кочубей. Тому мені було цікаво зобразити Мазепу молодим, на початку кар’єри.

Щодо найближчих мені образів — дуже подобається опера Петра Чайковського «Мазепа». Імпонують і певні прийоми, і ідея, яку композитор — до речі, нащадок козацької старшини — використав, і те, як опера відрізняється від поеми Пушкіна.

А яка художня література на історичному підґрунті є максимально достовірною?

Романи Григорія Данилевського (1829—1890, серед творів — «Мирович», «Княжна Тараканова». — Ред.) історично були дуже вивірені. За романами 19 століття Всеволода Соловйова теж можна вивчати історію Росії часів палацових переворотів. Але більшість цих творів доволі складні для прочитання. Це завжди велика проблема: як зробити так, щоб читалося легко й було історично правдиво.

У своїй новелі фрази та діалоги, зафіксовані історично, я адаптувала до сучасної мови для легшого читацького сприйняття. Мова, якою розмовляли в 17 столітті, нині сприймається важко. Її використання може відштовхнути читача. А змалювати епоху можна інакшими прийомами: описами, сюжетною лінією тощо.

«В російських академічних колах ставлення до Мазепи кардинально змінюється»

У 2019 році в Москві вийшло друге видання «Истории Украины», в якому ви відповідали за період від Люблінської унії 1569 року до початку 20 століття. Який попит на цю книгу ви побачили? Який відгук отримали?

Напевно, найприємнішим було те, що в мене запитали дозволу на використання цієї книжки як підручника з історії України в Московському державному університеті. Відповідно, студенти МДУ користуються цим текстом для вивчення історії України.

Щодо України — більше відгуків було на тексти колег, із якими я писала цю книжку. На мій текст відгуків було доволі мало. А ось у Росії нині доволі багато цитувань і звернень до цього видання. Адже іншої історії України російською мовою, написаної російськими авторами, не існує.

Фото МІСТ

До речі, чи змінюється в Росії ставлення до Івана Мазепи? Адже тривалий час його таврували як зрадника.

В академічних колах ставлення до Мазепи кардинально змінюється, стає значно спокійнішим, виваженішим. Я вбачаю проблему в тому, що в Росії, та загалом і в Україні, не знають передісторії Мазепи, того, що було за 20 років до Полтавської битви, до переходу гетьмана до шведів. Ми не знаємо молодого Мазепу в добу Руїни. Власне, першу новелу я присвятила подіям 1674 року, наприкінці гетьманства Дорошенка, бо мені здається, що про ці роки середньостатистичний читач, зокрема й український, знає мало.

«Якщо ти пишеш біографію людини добре, то починаєш її розуміти»

У Москві та Петербурзі зберігається багато джерел із історії України 17 та 18 століть, і чимало з них введені в науковий обіг завдяки вашій роботі. З якими матеріалами, що стосуються Гетьманщини, працюєте нині?

Мої друзі та колеги допомогли мені знайти в архіві Відня унікальні документи. Ці матеріали пов’язані з отриманням Мазепою титулу князя. Ми продовжуватимемо працювати з ними.

Щодо інших тем — нині я пишу наукову книжку про Івана Богуна, мені вдалося знайти унікальні матеріали щодо його долі та біографії.

Фото МІСТ

Чи має історик право на особисті симпатії та антипатії до людей, чиє життя досліджує? Як це впливає на роботу?

Коли людина пише біографію, у будь-якому разі вона починає симпатизувати своєму герою. Як-то кажуть, зрозуміти — означає пробачити. Якщо ти пишеш біографію людини добре, то починаєш її розуміти. Відповідно, починаєш певним чином співчувати герою. А коли пишеш художній твір, намагаєшся проникнути в голову персонажа, зрозуміти не лише його психологію, а й почуття. Звісно, починаєш співпереживати.

Марія Прокопенко

На заставці фото МІСТ

Про дослідницю

Тетяна Таїрова-Яковлєва — російська історикиня, докторка історичних наук, дослідниця Гетьманщини, директорка Центру вивчення історії України Інституту історії Санкт-Петербурзького державного університету. Наставниками пані Тетяни були Омелян Пріцак, Федір Шевченко, Микола Ковальський, Джордж Гаєцький.

Серед монографій дослідниці: «Мазепа», «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія “зради”», «Гетьмани України. Історії про славу, трагедії та мужність», «Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини», «Коліївщина: великі ілюзії».

Серед ключових документів та архівних джерел, опублікованих під науковою редакцією Тетяни Таїрової: «Малоросійський приказ. Описи фонду № 229 Російського державного архіву давніх актів», «Батуринський архів та інші документи з історії українського гетьманства 1690—1709 рр.», «Малоросійські справи. Описи фонду № 124», «Літопис Самійла Величка».