Книжка Павла Петренка «Трагедія Миколи Хвильового». МІСТ
25 квітня 1923 року закінчився ХІІ з’їзд РКП(б), що відбувався в Москві із 17 квітня. На ньому прийняли резолюцію про початок політики коренізації на всіх територіях, захоплених більшовиками.
В межах політики коренізації 30 квітня 1925 року ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату». Згідно з нею, вся система діловодства державних та господарських органів влади мала перейти на українську мову.
Відповідно, в усіх містах і селах почали запроваджувати обов’язкові курси з української мови. В червні 1923 року це підкріпили окремою постановою РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ».
У колекції Національного музею історії України (МІСТ) зберігається кілька документів, що підтверджують проходження курсів із української мови окремими особами. Одним із них є посвідчення С. Ф. Козлова, який 27 березня 1929 року склав іспит із української мови на першу категорію за програмою Центральної Комісії Українізації при РНК.
Свідчить про активне вивчення української мови чиновниками та робітниками у період українізації і «Практичний підручник діловодства українською мовою», виданий «Державним видавництвом України» 1924 року.
Важливими заходами з упровадження українізації стали: відкриття Інституту української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки у Всеукраїнській академії наук, створення літературних гуртків, найвідомішими з яких стали «Гарт», «Плуг» та «ВАПЛІТЕ». Активну діяльність проводила вже згадана Всеукраїнська академія наук.
Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) заснували письменники Микола Хвильовий і Михайло Яловий у середині 1920-х років. До неї входило понад 20 письменників та поетів, найвідомішими серед яких стали Микола Бажан, Олександр Довженко, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Юрій Яновський і Павло Тичина.
1925 року розпочалася літературна дискусія, що мала сформувати систему цінностей тодішньої української літератури та окреслити шляхи її майбутнього розвитку. Під час цієї дискусії Микола Хвильовий виступав із посилом «Геть від Москви!», що стало підставою для початку репресій проти українських культурних діячів. Зокрема, Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Тодося Осьмачку, Євгена Плужника та багатьох інших звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Валер’яна Підмогильного й низку українських письменників, драматургів, акторів, режисерів знищили в радянських таборах.
1947 року українське видавництво «Прометей», засноване у Баварії 1946-го, видало книжку Павла Петренка (земляка Миколи Хвильового, який писав під псевдонімом О. Ган) «Трагедія Миколи Хвильового». В ній автор детально описав біографію письменника та його політичні погляди й переконання. Ця праця також є в колекції музею.
Офіційно політику українізації завершили в січні 1933 року після призначення Павла Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Поступово почався зворотній процес – русифікація.
Підготувала Олена Кохан, старша наукова співробітниця Національного музею історії України
