6 (18) січня 1834 року народився український історик і громадський діяч Володимир Антонович. Символічно, що того самого року в Києві відкрили Імператорський університет Святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). В цьому закладі Володимир Антонович навчався на медичному та історико-філологічному факультетах, а 1878 року захистив дисертацію, став доктором історії та обійняв професорську посаду.
Імператорський університет Святого Володимира. 1911 рік. За фотографією Гудшона і Губчевського.
Діяч народився у польській католицькій родині дрібної шляхти, хоча рід Антоновичів мав давнє українське коріння. Але, як зізнавався у спогадах сам учений, його біологічним батьком був син угорського революціонера-втікача Янош Джидай. Угорець зустрівся з матір’ю Володимира Монікою в сусідньому маєтку. Як писав Володимир Антонович, «результатом цієї стрічі було моє життя».
Справжній батько не забував про сина й опікувався ним під час навчання того в ліцеї та гімназії в Одесі в 1844–1850 роках. Януш Джидай вплинув на літературні вподобання юнака і прищепив йому «демократичні» погляди. Це проявилося під час навчання Володимира Антоновича в Київському університеті, де він із низкою студентів створили неформальний гурток «хлопоманів». На противагу більшості польської молоді їхнього кола, ці люди відійшли від ідеалів відродження шляхетської республіки і вірності «польській справі». Вони поставили на перше місце відданість краю, в якому довелося жити, і його народу. Цю відданість насамперед втілювали в науковому вивченні історії краю та просвіті народу. На хвилі реформ у Російській імперії 1861 року Володимир Антонович і його однодумці організували в Києві культурно-просвітницьке товариство – «Громаду».
Студент-хлопоман Володимир Антонович у селянському вбранні. 1860 рік.
Володимир Антонович був одним із тих, хто розпочав тісне зближення галицької інтелігенції та національно свідомих діячів із Центрально-Східної України. Він вбачав цілісність у історії «руських» земель Габсбурзької монархії та «малоросійських / українських» земель Російської імперії. Саме Володимир Антонович чи не першим упровадив подвійний термін «Русь-Україна» або «Україна-Русь» (і прикметник «українсько-руський») на позначення того, що нині зветься просто Україною.
Вченого справедливо можна вважати батьком української національної історії. Володимир Антонович був автором масштабного проєкту, який блискуче втілив його учень Михайло Грушевський, чим відсунув у тінь свого вчителя. Задум Володимира Антоновича полягав у тому, щоб подолати фатальний рубіж середини 13 століття і показати, що, попри монгольське завоювання, населення «південної Русі» не зникло, її історія не обірвалася, а органічно тривала аж до козацької доби. Вчений акцентував не на правителях і аристократії, а на широких верствах суспільства і територіальних громадах – тобто, на «народі». Тоді це був єдиний переконливий спосіб побудувати тяглість тисячолітньої української історії всупереч змінам династій і поділам держав.
Свої ідеї Володимир Антонович не оформив у великій цілісній праці. Він розумів, що для такого проєкту необхідна довга кропітка підготовча робота, з якою один історик не впорається. Саме тому вчений спонукав своїх численних учнів займатися дослідженням окремих тематичних відрізків домодерної історії українських земель для того, щоб разом із них можна було звести міцну споруду національної історії. Найталановитішим із його учнів був Михайло Грушевський, який отримав для дослідження ключову тему – історію Київської землі з 11 до 15 століття. Його дипломна робота – «Нарис історії Київської землі від смерти Ярослава до кінця XIV століття», з’явилася окремою книжкою. Фактично, вона стала заготовкою для перших томів «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Ця монументальна праця реалізувала мрію, виплекану Володимиром Антоновичем.
Підготував Вадим Арістов, науковий співробітник Національного музею історії України
