Зображення студентів на гравюрі кінця 17 – першої половини 18 століття
На 17 листопада припадає Міжнародний день студентів. Ця дата з’явилася майже в середині 20 століття і не має глибших історичних витоків, зокрема й на українських теренах. Ба більше, попри довгу традицію інституційної освіти та існування окремої соціальної мікрогрупи – спудеїв – не можемо виокремити її спеціальне свято у давніші часи (звісно, ні про який Тетянин день, як шановану українськими «студіозами» дату, не може бути й мови).
Ще до появи розгалуженої мережі колегіумів та гімназій на наших теренах, українські уродженці навчалися в університетах за кордоном. З часом освітні мандрівки європейськими закладами навіть стали узвичаєною практикою для заможних юнаків шляхетного походження, зокрема дітей козацької старшини. До речі, звична тема у листуванні батьків із синами, які поїхали на студії, – повчання-нагадування про необхідність економно розпоряджатися фінансами та не витрачати час замість науки на розваги.
До початку 17 століття на українських землях діяли зо два десятки вищих за елементарні протестантських, католицьких та православних шкіл. А під боком, в межах спільної держави Речі Посполитої, функціонували три університети: Краківська, Віленська та Замойська академії. Тоді статус освітньої установи визначався не назвами (навпаки, їх вживали доволі непослідовно), а відповідним правовим документом, наприклад, у католицьких країнах – буллою Папи Римського.
На власне українських теренах перший університет з’явився 1658 року, коли, згідно з Гадяцьким договором, Києво-Могилянському колегіуму надано такі ж права, як і Краківській академії. Тож саме цей правовий акт, затим затверджений сеймом, а не назва (ще французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який перебував у Речі Посполитій у 1630–1647 роки, називав заклад «університетом») знаменували безпосереднє долучення України до університетської традиції – однієї з підставових ознак європейської культури.
Засвідчення Київської академії про навчання, видане студенту філософії Герасиму Григоровичу 17 червня 1753 року. Копія 1753 чи 1754 року. Національний музей історії України
Створення освітніх осередків та поява студентства справили величезний вплив на розвиток культури і збагатили буденне та святкове життя міст. Давні українські студентські звичаї виходили далеко за стіни навчальних закладів. Вертепи і театр, співи та гра на музичних інструментах, публічні диспути та участь в урочистостях адресувалися найперше містянам. Наприклад, одне зі спудейських свят – рекреації – припадало зазвичай на 1 травня. У цей день у навчальних закладах скасовували заняття, вихованці разом із викладачами та городянами йшли на природу, де «студіози» розважалися самі та розважали присутніх іграми, музикою й виставами за винагороду. Таке святкування 1 травня, відоме українцям за два століття до того, як воно стало днем солідарності трудящих, фіксується навіть у середині 19 століття.
Оскільки у домодерний час при колегіумах та академіях вихованці гуртувалися в об’єднання-конґреґації, оголошуючи своєю покровителькою Діву Марію, то й низку студентських урочистостей було пов’язано із богородичними чи дотичними до них празниками церковного календаря. Так, київські студенти щорічно святкували Благовіщення Богородиці (24 березня за старим стилем) та Зачаття святою Анною Марії (9 грудня за старим стилем). Інші спудейські традиції, що відштовхувалися від церковного календаря, не лише стосувалися містян, а й були покликані розбурхати у них спасенні думки та вчинки. Так, у Києві вихованці Могилянської академії щороку в останній тиждень перед Великим Постом – Сирний – ходили по садибах подільських міщан і заохочували до пожертв. Імена «доброхотних дателів» записували у спеціальну прошнуровану книгу, яка потім виконувала роль своєрідного пом’яника – за нею молилися за благодійників. Прив’язка до цієї пори літургічного року не випадкова – сироїдний тиждень, що закінчує підготовку до найбільшого і найсуворішого посту, вважається порогом божественного покаяння. Тому здійснення такої богоугодної справи, як пожертви, цілком відповідало духові часу, про що й нагадували спудеї.
Згаданий звичай зник із міського життя під кінець 18 століття, проте інші успішно культивували далі. Наприклад, хід з вербою, відомий в православній церкві на українських землях ще з кінця 16 століття. У Києві він за участі студентів відбувався особливо урочисто, починався в одному храмі, а закінчувався в іншому. В різні століття вихідною точкою ходи ставали різні церкви. До 19 століття «вербний» шлях починався у Верхньому Києві, пролягав через Софійський катедральний собор, затим все дійство відбувалося на Подолі.
Старі спудейські свята і звичаї так чи так стосувалися не лише тих, хто гриз граніт науки. Жарти і перформанси, традиційні святкування та не прив’язані до конкретної календарної дати студентські звичаї були знані на наших теренах не одне століття. Проте спеціального секулярного свята не існувало, та й навряд чи воно могло існувати.
Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України
