Інокентій Щирський. Богородиця Любецька. 1698 рік. Національний музей історії України
24 вересня 787 року в малоазійському місті Нікеї (Візантійська імперія) розпочав роботу церковний собор. Основне питання, яке мали вирішити понад 300 єпископів у присутності представників світської влади, – трактування християнською Церквою зображення священних подій та осіб.
Упродовж першого тисячоліття нової ери християнське віровчення лише кристалізувалося. У гострих внутрішніх суперечках та під різними зовнішніми впливами тривало формування церковної догматики, зрештою, ті чи інші правди віри визнавалися істинними на вселенських соборах. Їх скликали імператори, а рішення духовенства вважалися непогрішними (згідно з церковним вченням, через такі зібрання діяв, направляючи учасників, Святий Дух).
Церковне вчення про ікони аж до 8 століття не було розроблено, форми шанування образів різнилися. Не лише серед противників, а навіть серед частини християн існувала думка, що іконопочитання нагадує язичницькі практики. У другій чверті 8 століття проти поклоніння іконам виступив імператор Лев ІІІ, який планував поширити християнство серед мусульман та юдеїв. Ні римський папа, ні константинопольський патріарх не погодилися з ним. Син і наступник Лева – Костянтин V у 754 році навіть скликав собор за участі понад 300 єпископів, який постановив, що живописне зображення святих – це богопротивна та диявольська справа. Іконоборський рух набирав обертів, а чимало шанувальників ікон, найперше монахів, змушені були переселитися до південної Італії та Північного Причорномор’я. У 8 столітті у Криму з’являється з десяток нових монастирів, заснування яких пов’язують із утікачами-іконопочитателями.
У 780-і роки вища влада змінила своє ставлення до шанування зображень святих. Імператриця Ірина у вересні 787 року скликала новий собор. На ньому засудили рішення 754 року, наклали анафему на іконоборців та, врешті, сформулювали вчення про шанування образів. Отці-учасники постановили, що живописним зображенням святих та священних подій слід поклонятися. Але поклоніння – це не служіння, а лише вияв шанування. Вшановується не сама ікона (матеріал, форма, колір тощо), а той/та, хто на ній зображений.
Нікейські рішення, втім, не поклали край іконоборству. Ба більше, собор 815 року їх скасував. Ще пізніше, щоб припинити суперечки, що ширилися у Візантії, імператор Михаїл ІІ заборонив узагалі обговорювати питання ікон. Лише собор 842 року відновив постанови нікейського зібрання 787 року, яке Церква визначає як VII Вселенський собор. Він, до речі, став останнім спільним зібранням неподілених Східної і Західної гілок християнства.
Питання шанування ікон знову актуалізували за вісім століть представники окремих напрямків протестантизму. А от для Римо-Католицької та Православної церков воно було остаточно вирішене. Помісні християнські спільноти могло турбувати, чи правильно пишуть лики святих, чи дотримуються іконописних канонів, але не сама потреба у живописних зображеннях канонізованих осіб та священних подій.
Чудо святого Георгія про змія. Друга половина 16 – початок 17 століття. Галичина. Національний музей історії України
Рішення про шанування та використання у релігійних практиках ікон стимулювало розвиток іконопису. З українських домодерних мистецьких пам’яток переважають саме релігійні. У 16–17 столітті з усіх українських регіонів відомо більше західноукраїнських іконописних творів. У постійній експозиції Національного музею історії України до 24 лютого цей регіон було представлено іконою «Чудо святого Георгія» другої половини 16 – початку 17 століття. Зразок барокового іконопису із Гетьманщини презентує образ Богородиці, виконаний знаним гравером та іконописцем, ігуменом новоспорудженого Любецького Антонієвого монастиря Інокентієм Щирським.
Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України
