Обкладинка та титульний аркуш книжки Зої Хижняк «Києво-Могилянська академія»
19 вересня 1991 року з’явилося розпорядження голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука «Про відродження Києво-Могилянської академії». Його текст складався лише із трьох пунктів: відновити діяльність Києво-Могилянської академії на її історичній території у статусі незалежного вищого навчального закладу (1); впродовж наступних днів утворити робочу групу, яка займатиметься процесом відродженням університету (2) та виділити у розпорядження цієї групи 300 тисяч карбованців з Фонду милосердя Голови Верховної Ради України (3). У преамбулі розпорядження такий крок було обґрунтовано потребою у «високоосвічених кадрах для управління державою та репрезентації України на міжнародній арені», а також з огляду на «видатну роль, що її відігравала свого часу Києво-Могилянська академія як перший вищий навчальний заклад Східної Європи».
Це розпорядження – свідчення того, як стара-нова політична еліта України, яка щойно здобула незалежність, реагувала на запит інтелігенції, звісно, не без міркувань про власні електоральні бонуси. Вже в 1960-і роки було остаточно сформовано образ Києво-Могилянської академії як унікального феномену української історії та культури. Про це, наприклад, свідчить активність українських науковців-гуманітаріїв та студентів Київського політехнічного інституту у 1968 році, спрямована на захист історичного ансамблю навчального закладу (тоді його планували перебудувати). У листі проти цієї ідеї молодь та науковці наголошували, що Академія – це «великий історичний пам’ятник», «живе втілення історії» вітчизняної науки, «найважливіший центр культури Східної Європи», місце виховання геніальних вчених.
Володимир Луцак. Горельєф «Галшка Гулевичівна», 1985 рік – ескіз меморіальної дошки на Староакадемічному корпусі, відкритої 1992 року під час посвяти перших студентів університету «Києво-Могилянська академія». Національний музей історії України
Саме такий образ Києво-Могилянської академії було показано і широко розтиражовано у невеличкій книжці Зої Хижняк, яка, до речі, певний час працювала і в нашому музеї. Згадане видання 1970 року з майже 5,5-тисячним накладом відразу стало бестселером, адже залишалося єдиним доступним для широкої аудиторії джерелом знань про навчальний заклад. Книжка подавала його наскрізну історію та торкалася різних питань (студентів, викладачів, курсів тощо). Надалі книжка кілька разів перевидавалася. Тож кожен український інтелігент останньої третини 20 століття, який хоча б трохи цікавився київським та вітчизняним минулим, не просто чув про Могилянську академію, знав про її визначну роль в українській та східноєвропейській історії, а й чітко усвідомлював, що цей славетний феномен – предмет гордощів для нащадків. Не дивно, відтак, що відразу зі здобуттям незалежності України постало питання відновлення навчального закладу. Як згадував ініціатор відродження та перший президент Академії В’ячеслав Брюховецький, «на побутовому рівні або навіть на рівні політичної колізії початку 90-х років постійно повторювалося, що відродження КМА – це знак того, що Україна стала незалежною».
Розпорядження голови Верховної Ради поклало початок праці над відновленням роботи університету. На той час історичну територію Академії займало Вище військово-морське політичне училище, а приміщення староакадемічного корпусу використовувала Центральна наукова бібліотека імені Володимира Вернадського. Офіційно відкрито університет «Києво-Могилянська академія» (із 1994 року – Національний університет «Києво-Могилянська академія») 24 серпня 1992 року. А вже з вересня у ньому розпочали навчання перші 200 студентів.
Важливо, що навчальний заклад, не маючи традицій радянського університету, орієнтувався на кращі зразки української та зарубіжної вищої освіти. Чимало із його моделі навчання – цілком нової в українському освітньому просторі у той час – за чверть століття, принаймні на нормативному рівні, стало обов’язковим в інших українських університетах. Від початку відродження Могилянка гарантувала позбавлений корупції, за рівних для всіх абітурієнтів умов вступ на підставі тестування; навчання ділилося на бакалаврський та магістерський (а згодом – і докторський) рівні; студенти індивідуально формували навчальний план та самостійно вибирали курси, пропоновані різними факультетами; до викладання авторських курсів залучалися відомі науковці з різних країн; знання оцінювали за рейтинговою 100-бальною системою; використовувалися дві – українська та англійська – робочі мови; в академічному житті панували демократизм та широке студентське самоврядування.
Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України
