З 2012 року 8 липня в Україні відзначається День родини. Родина для українців відігравала і відіграє важливу роль, є джерелом життєдайної енергії. В родині формується характер людини, прищеплюються відповідальність, порядність, повага до старшого покоління. Російське вторгнення в 2022 році негативно вплинуло і на українські сім’ї: багато людей втрачають своїх рідних, 44% родин опинилися у розлуці (дані соціологічної групи «Рейтинг» станом на середину березня).

Нагадаємо кілька традицій, що здавна існували в українській родині. З перших днів появи в сім’ї нового члена йому приділяли особливу увагу. Щодня немовля купали в теплій воді, у спеціальних ночвах. Дитина спала у колисці, яку виготовляли з лози чи тканини. Такі предмети часто можна бачити в різних музеях України. А от речі, які допомагають вчити дитину сидіти, стояти, ходити є рідкістю. Національному музею історії України пощастило мати такі предмети у своїй колекції.

Щоб допомогти ще слабенькій дитині сидіти, використовували сидячку, яку робили з суцільної колоди. Спочатку в колоді видовбували зверху до середини порожнину, потім у цьому місці одну стінку прорізували. Так утворювався стілець із бильцями. Після цього, нижче від утвореного стільчика, збоку видовбували отвір. Він запобігав травмуванню: коли дитина була в сидячці, її ніжки вільно звисали і п’ятками не вдарялися об колоду. Крім того, спереду, у тій частині, де прорізана стінка колодки, робили два отвори, у які вставляли палицю. Ця палиця була елементом безпеки – так дитина не випадала з сидячки.

Сидячка, Національний музей історії України

На початку 20 століття сидячку почали виготовляти з дощечок – у колекції музею зберігається саме такий екземпляр. Ця конструкція була досконалішою, бо простір між дном та сидінням використовувався як поличка для певних предметів.

Коли дитина підростала і сиділа вже сама, без допомоги сидячки, її навчали стояти. Для цього використовували стоячку. Стоячка складалася з двох дошок (нижньої і верхньої), з’єднаних між собою чотирма кілками. Верхню розміщували по висоті дитини так, щоб вона сягала їй попід пахви. Посередині цієї дошки випилювали круглий отвір, у який ставили дитину. Маля стояло на нижній дошці, спираючись руками на верхню.

Стоячка. Національний музей історії України

З часом м’язи ніг дитини міцнішали, і вона вже могла стояти без цієї опори. Після цього малюка вчили ходити за допомогою ходячки та візочка. Ходячка – це дрючок із перечкою, у якій задовбана лозова дужка. Перечку з дужкою вставляли у вертикальний дрючок на такій висоті, щоб дужка охоплювала дитину попід пахви. Нижня частина дрючка, гостро затесана, вставлялася у ямку в підлозі хати, а верхня – фіксувалася скобою до сволока.

Ходячка. Національний музей історії України

Дитину ставили в дужку, ходячка поверталася навколо себе – і малюк ходив по колу, підтримуваний цим приладом. Коли немовля втомлювалося, то грудьми налягало на перечку або повисало, спираючись під пахвами на дужку, і так відпочивало.

Візочок використовували, щоб навчити проходити відстані. Дитина, тримаючись руками поперед себе за візочок, поступово звикала тримати рівновагу. У візочку робили масивні колеса, щоб не перекинувся.

Візочок. Національний музей історії України

Як бачимо, сучасні ходунки промислового виробництва, які використовують в Україні та всьому світі, заміняють усі чотири українські прилади. До речі, у різних країнах часто дискутують, чи насправді корисні ходунки. Як ви вважаєте, чи безпечними були чотири представлені прилади?

Підготував Сергій Сіренко, провідний науковий співробітник Національного музею історії України