7 липня – річниця смерті Левка Лук’яненка, дисидента, політв’язня, члена Української Гельсінської групи, співавтора Акта проголошення незалежності України.

Левко Лукʼяненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівці Чернігівської області. 1944-го юнака відразу зі школи відправили до Городнянського райвійськкомату для двотижневого вишколу, звідки він, попри вік, потрапив до лав Червоної армії, бо не мав довідки про рік народження. Сам Левко Лукʼяненко згадував, що вже тоді в нього сформувалися антирадянські настрої та бажання боротися за незалежність України. Він вирішив, що найефективніше буде змінювати систему зсередини.

«Усі великі революціонери – юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися», – вважав Левко Лук’яненко, тому 1953 року вступив на юридичний факультет Московського державного університету імені Ломоносова. В Москві його називали хохлом, не вважаючи це за образу. Проте кидати навчання Левко категорично відмовлявся і почав працювати ночами – розвантажував вагони. В колекції Національного музею історії України є диплом діяча.

Левко Лук’яненко був і партійним організатором, і старостою курсу, проте, розчарувавшись, змінив тактику. Юнак закликав до відокремлення України від Радянського Союзу саме законним шляхом, посилаючись на конституцію. За антирадянську пропаганду його засудили до смертної кари. 72 днів засуджений просидів у камері смертників, коли йому змінили вирок на 15 років ув’язнення. Загалом Левко Григорович провів 26 років у радянських тюрмах та таборах.