Портрет Володимира Антоновича. Художник Іван Труш. 1900 р. Із зібрання Національного музею історії України.
Мабуть, не секрет, що одні історичні події та явища добре знані, їх регулярно пригадують, а інші, часом не менш чи й більш значимі, залишаються відомими переважно у вузькому професійному колі. До одного із надзвичайно важливих і достатньо мало знаних історичних феноменів належить Київська археографічна комісія, що діяла у 1843–1921 рр.
Саме 31 травня 1843 р. на найвищому імперському рівні було схвалено її заснування при київському генерал-губернаторі (офіційна назва – Тимчасова комісія для розбору давніх актів). Установа мала опрацьовувати архівні фонди «прісутственних мєст» (переважно судових органів) і монастирів у Київській, Волинській та Подільській губерніях, і утримувалася казенним коштом. Та вже незабаром Комісія звернулася і до приватних колекцій, і до збірок документів поза українськими землями. Крім дійсних, у різний час діяльності установи практикували обрання почесних членів та членів-кореспондентів. Уже за перші півтора десятиліття функціонування їх налічувалося понад пів сотні.
Робота Комісії мала важливе і наукове, і значно ширше за наукову сферу, значення. Надзвичайно вартісні суто наукові набутки коротко можна охарактеризувати так: виявлення, збереження, видання та дослідження величезного масиву джерел. Археографічні експедиції та огляд стану збереження різних фондів зрештою привели до розуміння потреби їхнього правильного зберігання у спеціальних установах. Таким чином у Києві 1852 р. з’явився архів давніх актів. Комісія започаткувала серійні документальні видання, випустивши понад 50 томів різних джерел з української історії. Так формувалися і розвивалися едиційні правила, адже публікувати документи – це непроста справа зі своїми принципами і підходами. Кожен том супроводжувала велика передмова-дослідження (по суті, монографія на сотню чи й більше сторінок) упорядника. А готували видання до друку й писали передмови відомі історики, серед них – Володимир Антонович, Степан Голубєв, Іван Каманін, Михайло Грушевський та інші. Кожен том комплектували тематично: це могло бути видання одного великого джерела на сотні сторінок або збірка актів. Так, у серії вийшли документи XV–XVIII ст. про шляхту, козаків, гайдамаків, міщан і міста, єврейське населення Правобережжя, землеволодіння та топографію, економіку, церковне і культурне життя, правові норми тощо.
Степан Голубєв. Із фотоальбому 1907 р. Із зібрання Національного музею історії України.
Професор Київської духовної академії та Університету Святого Володимира Степан Голубєв, наприклад, упорядкував три томи полемічних творів XVII ст., про які нині чує кожен український школяр на уроках історії. Університетський професор Володимир Антонович працював над кількома томами актів про козаків, шляхту, гайдамаків і селян, а також над виданням наративних джерел. Його учень Михайло Грушевський підготував два томи документів про Барське староство, що, серед іншого, підважують популярне й нині уявлення про цілковите «ополячення» української шляхти після середини XVII ст. Кропітка праця над кожною новою книгою була школою професійного гарту для вітчизняних дослідників.
Важливо й інше – така значна археографічна діяльність (а перший том джерел видано вже у 1845 р.) свідчить про масштабні зміни в історичній науці, характерні для всієї Європи. Саме в першій половині XIX ст. ця дисципліна «сцієнтизується» та організовується структурно. З’являються спеціально підготовлені люди, для яких історія стає професійним, а не любительським заняттям, як було досі. Поширений в історіописанні критичний метод вимагає шукати все нові й нові свідчення про минуле, а всілякі літописи і хроніки перестають бути головним джерелом знань про нього. Дослідники розпочинають велике полювання за, як вони вважають, правдивими діловодними джерелами: судовими постановами, розпорядженнями, звітами тощо. У Прусії і Франції, Англії й Італії та інших країнах починається серійне видання документів. У деяких державах започаткована у першій третині XIX ст. едиція триває донині. Тож київська інституція цілком вписується у контекст доби.
Автограф Михайла Грушевського. Із листа від 8 травня 1900 р. Із зібрання Національного музею історії України.
Цікаво, що й за кордоном, і у Києві видання джерел підтримувала держава. Як зазначалося, створення Археографічної комісії схвалив «самий православний» і «самий рускій» цар Микола І. Це за його правління сформульовано кредо Російської імперії «самодєржавіє, православіє, народность», створено Корпус жандармів та ІІІ-тє Відділення. За Миколи І Правобережній Україні належало ввійти «сілою возвишенія православія і елємєнтов рускіх в бєзразлічноє єдінєніє с великоросійскімі губєрніямі» та злитися з ними «в одно тєло і одну душу». Та на заваді реалізації такої політики на Правобережжі стояв, зокрема, польський національний рух. Серед інших заходів імперської влади був і науковий: видання джерел мало від імені професійної історії обґрунтувати, що цей край не польський. Та ефект від діяльності Археографічної комісії був цілком інакшим – виявилося, що місцева історія не польська, але й не російська! І це важливий «позанауковий» наслідок діяльності установи. Величезний масив зібраних, вивчених та опублікованих джерел дав змогу показати самобутнє українське минуле та заклав могутні підвалини для його глибокого вивчення і, зрештою, до появи свого гранд-наративу – серйозно базованої на джерелах наскрізної історії України-Руси від найдавніших часів, написаної Михайлом Грушевським. А солідно обґрунтована «своя історія» – це необхідний елемент націотворення. Навряд чи більшість дослідників, які упорядковували у Києві впродовж десятиліть документальні збірники, ставили ширші за наукові цілі. Та це, зрештою, не важливо, адже хотіли вони, чи ні, а їхні звершення працювали на національний «проєкт». Водночас, і досі видання Комісії залишаються надзвичайно важливими для дослідників.
Підготував Максим Яременко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник музею
