22 травня 1861 року прах українського Кобзаря було поховано на Чернечій горі біля Канева. Ця подія мала значний резонанс серед тогочасної української інтелігенції, натомість сама могила невдовзі стала головним «місцем пам’яті» для всіх національно свідомих українців.
Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 р. у Петербурзі і його було поховано на Смоленському цвинтарі. Ще в день смерті друзі поета задумали домогтися дозволу перевезти тіло на рідну Україну, поставити пам’ятник і щороку відвідувати його могилу. На похороні у столиці імперії Пантелеймон Куліш від імені всіх свідомих українців пообіцяв виконати останню волю поета: «будеш лежати Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я зі своїм навіки поєднав». Як ми знаємо, Тарас Григорович ще 1845 р. у своєму «Заповіті» просив поховати його «серед степу широкого на Вкраїні милій» та «над Дніпровими кручами». Але, яким точно мало бути це місце? З цього приводу точилися гострі дискусії поміж українських інтелігентів. Як пригадував Михайло Чалий, автор першої біографії Шевченка, однозначної відповіді на це питання не було навіть у дні, коли домовина з прахом поета вже була в Києві. Пропонувалися престижні цвинтарі Видубицького монастиря або ж на Аскольдовій могилі – всі вони були на Дніпрових кручах і, таким чином, воля Тараса була б виконаною. Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко вже навіть домовився про поховання і виготовлення великого дерев’яного хреста на Щекавиці. Однак усі подібні варіанти відпали через протест художника Григорія Честахівського, мовляв, Тарас Шевченко за кілька днів до смерті говорив про Канів як місце свого поховання. Інші діячі Петербурзької громади запропонували Чернечу гору над Дніпром, бо там свого часу поет збирався збудувати хату. Кияни поступилися і 20 травня пароплав «Кременчук» з домовиною поета зупинився у вказаному місці.
Заходи з перепоховання Тараса Шевченка вплинули на ріст національної свідомості та утвердження культу Кобзаря як «батька нації». У багатьох містах і селах труну зустрічали багатолюдні процесії і відправлялися панахиди. У Києві на мосту люди розпрягли коней і самотужки привезли катафалк на правий берег. Саму ж могилу біля Канева інтелігенція із поетовими родичами копали власноруч. За два місяці після перепоховання над могилою було насипано великий земляний курган у три метри висотою. Збереглися світлини, на яких зафіксовано різні етапи процесу спорудження могили. Цей факт засвідчує особливу увагу інтелігенції до цих заходів, хоча б тому, що фотографування в Україні у 1861 р. майже не практикувалося.
В наступні кілька десятиліть могила Тараса Шевченка стала «місцем пам’яті» про поета і провідним символом українства. У 1867 р. насип обклали великим камінням, а у 1882-1884 рр. коштом В. Тарновського тут було встановлено чавунний хрест. Водночас неподалік від могили збудовано хату для доглядача-охоронця та влаштовано меморіальну «Тарасову світлицю». У збереженій книзі для гостей Шевченкової могили за 1897-1916 рр. було зроблено більше 150 тис. записів (!). З різних спогадів знаємо, що сюди часто влаштовував екскурсії з Києва Микола Федотович Біляшівський – директор Київського художньо-промислового музею (родоначальника НМІУ та Національного художнього музею України). Одна із них була влаштована для вихованців з далекої Виборзької реальної школи (у Петербурзі) у перший день після Великодня 1911 р. Як висловився один із сучасників визначного українського музейника, подібні екскурсії «наводили відвідувачів на зрозуміння історичної долі України та її відношення до Росії».
На місці спочинку «батька нації» четверо студентів – Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базкевич і Віталій Боровик – присягнули на вірність Україні і згодом стали засновниками «Братства тарасівців», у програмі якого вперше було сформульовано радикальне на той час гасло незалежності. Тож невипадково, у 1911 та 1914 рр. (відповідно, у 50-ліття роковин смерті та у століття від народження Шевченка), могилу Кобзаря охороняла поліція для запобігання «українським маніфестаціям». Проте, як виявилось у 1917 р., український національний рух вже не можливо було спинити.
Оприлюднені у дописі фотографії та поштівки з колекції музею дають уявлення про Тарасову могилу та її значення для українського націєтворення кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Підготував Ярослав Затилюк – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України Національного музею історії України
