11 квітня 1822 року до Києва прибув новопризначений митрополит Євгеній (Болховітінов, 1767–1837). Із ним пов’язані перші важливі кроки в дослідженні місцевих старожитностей. Про ієрархові підтримку археологічних розвідок та опікування резонансними відкриттями давньоруських пам’яток йшлося в нещодавно опублікованому на нашому сайті інтерв’ю Тетяни Ананьєвої. Проте Євгенія цікавили не лише заховані під землею секрети. Його внесок у розвиток історичних досліджень суттєво більший.

Болховітінов жив у часи, коли вітчизняна історія лише починала свій шлях як наука. Її адептів цікавив не так аналіз, як пошук невідомого («ізисканія дрєвностєй») та їхній опис («опісанія»). Принципи, методи, підходи науки – це все тільки зароджувалося. Тож Євгеній не був винятком, навпаки, радше яскравим прикладом «ізискатєля» та «опісатєля». Його найвідоміші київські праці «Описание Киево-Софийского собора и киевской иерархии» (1825) та «Описание Киево-Печерской Лавры» (1826) відрізнялися від історичних екскурсів минулого століття не так манерою подання матеріалу, як значно розширеним набором нових віднайдених фактів. Саме ці конкретні факти та джерельні додатки й нині приваблюють у працях митрополита, що загалом застаріли вже за якихось пів століття і перетворилися на свідчення становлення історіографії. Зрештою, архієрей жив у часи, коли вчені могли дозволити собі цікавитися різними галузями знань. Так, у Києві він відвідував досліди з гальванізмом та електрикою, які проводив один подільський протоієрей.

Про полювання Болховітінова на писемні джерела згадують менше, ніж про його підтримку розкопок, у яких митрополит не брав безпосередньої участі. А дарма, адже деякі відкриття Євгенія визначили напрям наукових розвідок на наступні два століття. Так, митрополит зібрав у російських архівах копії різних актів, що стосувалися освіти в Києві в XVII ст. Вже після смерті Євгенія, коли в Україні, як і загалом у Європі, стартувало корпусне видання документів, цей збірник став у нагоді Київській археографічній комісії, що вмістила його у другий том своїх «Памятников» (1846). Мабуть, кожен український школяр чув про шляхетну пані Галшку Гулевичівну. Так от, до XXI ст. головне джерело про її меценатську діяльність у Києві – дарча братству 1615 року, було відоме саме за публікацією копії, яку серед інших актів мав митрополит.

Та чи не найважливішими для розвитку наукового історичного життя Києва стали «довготермінові інвестиції» Євгенія – він формував відповідне наукове середовище. Цю справу архієрей здійснював за допомогою єдиного на час його прибуття вищого модерного навчального закладу в місті – Київської духовної академії (КДА).

Як найвищий опікун, Євгеній дбав не лише про матеріальний благоустрій закладу, відвідував іспити тощо, а й усіляко намагався зацікавити історичною тематикою студентів, які писали випускові роботи. Болховітінов сам формулював теми та складав списки необхідної літератури та джерел, а також давав на опрацювання рукописи зі своєї колекції. Наприклад, у 1828 році, як згадував один із вихованців КДА, митрополит запропонував і молодшим, і старшим студентам три завдання, що стосувалися: церкви, в якій за часів князя Ігоря присягали варяги; хрещення Володимира та баптизації Ольги. Євгеній також домігся, аби в Академії обовʼязково вивчали польську – одну з головних мов джерел, без яких годі студіювати місцеву історію. Він заохотив створення повного каталогу бібліотеки КДА, а також заповів їй частину своєї колекції.

Митрополитові вдалося залучити 6 тис. рублів (половину пожертвував сам) – капітал, відсотки з якого становили щорічну Євгеніє-Румянцевську премію за найкращі студентські дослідження (проіснувала до початку XX ст.). І йшлося не про формальне заохочення, адже переможець отримував 100 рублів. Для порівняння, викладач семінарії (а саме ними здебільшого ставали вихованці академій) у 1860-х роках мав річну платню, не більшу за 260 рублів, а багато священиків міських церков ‑ ще менший річний оклад. Тож здобути за випусковий твір 100 рублів після закінчення останнього курсу було дуже гарним бонусом для початку самостійного життя. Євгеніє-Румянцевську нагороду отримала низка молодих дослідників, які згодом досить плідно зарекомендували себе в історичній науці. Наприклад, у 1869 році нею нагородили майбутнього академіка УАН Миколу Петрова.

Нотатка Залеського про приїзд у Київ Болховітінова

В нашому музеї зберігаються матеріали, повʼязані з Болховітіновим чи пам’ятками, розкопками яких він опікувався. Наприклад, мабуть, саме відома відвідувачам позолочена карета, про яку вже писалося, дарма зустрічала Євгенія 11 квітня – ієрарх відмовився від розкішного екіпажа для в’їзду до міста. Світлу пам’ять про Болховітінова засвідчують лаконічні записи київського священника Модеста Залеського (1807–1880). Цей парох навряд чи, з огляду на вік, освіту та статус, добре знав Євгенія. М. Залеський лише в 1829 році закінчив Київську духовну семінарію, потім служив у сільському храмі (рукопокладений не Болховітіновим, а вікарним єпископом), а вже від 1831-го – в київській Андріївській церкві. По смерті Євгенія священник ревізував у складі спеціально створеної комісії майно митрополичого дому. Цей ієрей упродовж десятиліть вів спеціальну розграфлену за днями книгу (зберігається в музейній колекції), в яку кожного дня з року в рік вписував пам’ятні події. Про митрополита там згадано неодноразово, зокрема, вказано й такі дати, свідком яких Модест не міг бути: народження Євгенія (18.12.1767), його єпископської хіротонії (17.01.1804), номінування на київський митрополичий престол (16.03.1822). Також є нотатка про смерть владики. Ймовірно, Залеський вже в Києві застав приїзд Болховітінова у квітні (якщо навчався тут у духовному училищі). Принаймні, цей факт він теж залучив до категорії пам’ятних і занотував у своїй книзі.

Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України