Справжнім витвором мистецтва та одним з найбільших експонатів Національного музею історії України є карета київських митрополитів. Вона була виготовлена французькими майстрами на початку XVIII ст. Зовні карета декорована позолотою, живописним візерунком у стилі рококо та вишуканим різьбленням. М’яке сидіння всередині оздоблене білим атласом із темним оксамитовим візерунком. Три засклені вікна були завішені фіранками із тафти.
Попереду, на шкіряних козлах, на розшитій оксамитовій подушечці сидів кучер, що правив білими кіньми – адже карета призначалася для урочистих виїздів вищого київського духовенства. Позаду, на зап’ятках, стояв лакей – слуга, який допомагав пасажирові заходити і виходити.
Кузов підвішений на міцних шкіряних ременях, які правили за ресори, пом'якшуючи поштовхи під час їзди. Звертає на себе увагу й ходова частина: передня вісь із порівняно невеликими колесами могла повертатися незалежно від нерухомої задньої осі із гігантськими колесами.
Від 1740-х рр. карета належала до «гужового парку» київського митрополита Рафаїла (Заборовського, 1731–1747), а потім нею користувалися його наступники, аж поки у 1903 р. вона не стала музейним предметом. Цікаво, що про саме цей засіб пересування точно чуло більше людей, ніж його бачило. Штука в тім, що карету ще в першій половині 1960-х рр. згадав блискучий і дотепний дитячий письменник Всеволод Нестайко. Це його герої Ява та Павлуша, побувавши в історичному музеї, так вподобали експозицію другого поверху: «Але другий поверх... Оце так! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній[...]. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічогенька собі карета[...]». «Тореадори з Васюківки», пригадаймо, внесено до Особливого почесного списку Андерсена, що містить найвидатніші дитячі твори світу, перекладено дванадцятьма мовами та неодноразово видано в Україні. Тож слава про наші експонати широко розійшлася.
Навіть про достатньо «зрозумілі» пам’ятки не завжди відомо, як їх використовували. Архиєрейській кареті пощастило. Адже завдяки конфлікту, що спалахнув в середині XVIII ст. в середовищі київського найвищого духовенства, ми знаємо, яким був проїзд митрополита. Тоді сторони суперечки звинувачували одна одну у зловживанні статусними речами, тож згадали чимало цікавих деталей.
Отож, карету київського митрополита запрягали цугом – коні (більше чотирьох) йшли парами чи окремо один за одним. Саме так належало пересуватися особі його статусу. Пригадаймо, що у тодішньому становому суспільстві зовнішній вигляд, манери, правила поведінки і навіть спосіб пересування диктувало місце у соціальній ієрархії. Перед позолоченим ридваном владики (коні були у спеціальному уборі) спочатку їхало два ієродиякони (один із похідним хрестом, інший – з архиєрейським жезлом), за ними – чотири вершники в «німецькому одіянні» (вочевидь – одягнуті за закордонною модою, а не в місцевий традиційний одяг). Поруч із каретою теж їхав один чи два вершники. Такий «поїзд» здалеку впізнавали і зустрічали митрополита церковним передзвоном.
Та час вносив свої корективи у сприйняття розкоші. Мабуть, саме позолочену карету, що зберігається в НМІУ, у квітні 1822 р. було подано новопризначеному митрополиту Євгенію (Болховітінову) для в’їзду до Києва. Проте цей вчений ієрарх, за активної участі та сприяння якого почалися перші археологічні дослідження давньоруського Києва, не дбав про зовнішній шик, тож не оцінив такого знаку уваги. Ба більше, сприйняв його із невдоволенням та наказав подати інший екіпаж. Очевидно, відтоді карету вже не використовували за призначенням.
