Порфирій Мартинович записує фольклор на Красноградщині. 1920 р.
7 березня минає 165 років із дня народження художника та фольклориста Порфирія Денисовича Мартиновича (1856–1933).
Митець народився в селі Стрюківці (сучасна Костянтинівка, нині на території Харківської області), його батьки походили зі священницьких родин. Після закінчення гімназії в Харкові та повітового училища в Костянтинограді (сучасний Красноград) П. Мартинович вступив до Петербурзької академії мистецтв. Порфирій не зміг довчитися в цьому освітньому закладі через фінансові негаразди та незгоду з консервативними академічними традиціями живопису, несумісними з його захопленням традиційною українською культурою.
Порфирій Мартинович
Художник перейняв від батька любов до музики кобзарів та лірників, подорожуючи Полтавською губернією, записував їхні пісні. Під час поїздок цим краєм П. Мартинович створив низку портретів місцевих мешканців, також у своїх картинах приділяв увагу народному побуту, замалював старовинні барокові церкви. Попри визнаний талант художника, чи не перший ілюстратор «Енеїди» був відомішим як етнограф та збирач фольклору. Можливо, це сталося через те, що 1890 року він припинив малювати й занурився у традиційну культуру вже як збирач її плодів. Ретроспективні виставки художніх творів Порфирія Денисовича схвально зустріли сучасники; частину своєї мистецької збірки автор подарував художньому музею в Харкові. Більшість спадщини П. Мартиновича зберігається у Красноградському музеї, до створення якого він був причетний і де працював науковим співробітником, також в Інституті фольклору та етнографії імені Максима Рильського.
На початку ХХ ст. до П. Мартиновича прийшло визнання як фахового знавця фольклору. Невелике видання дещиці його записів здійснили 1906 року в Києві, в типографії Університету ім. Св. Володимира (нині – КНУ ім. Тараса Шевченка). Один із примірників цієї праці, що вже стала бібліографічною рідкістю, зберігається у бібліотеці НМІУ. В ній, зокрема, вміщені варіанти відомих народних дум «Втеча трьох братів із Озова», «Про Коновченка вдовиченка», «Дума про Самійла Кішку» та інші. Під час переплетення видання у тверду обкладинку (ймовірно, вже після 1918 року) до книги вшили невеликий аркушик із приміткою, що воно було здійснене на основі російського правопису. Адже на україномовне видання, навіть фольклорне, не дав би дозволу цензурний комітет.
Минуло понад 25 років, друк українською дозволили, проте репресії проти всього українського отримали іншу форму. В 1933 році, маючи невелику пенсію, П. Мартинович намагався допомогти селянам під час Голодомору. Віддавши всі свої кошти нужденним, він розділив їхню долю – помер голодною смертю.
Підготувала Надія Кравченко, наукова співробітниця Національного музею історії України
