Скликання Трудового конгресу (Конгресу трудового народу України) стало одним із найважливіших складників відновлення республіканського ладу після повалення Гетьманату Павла Скоропадського. У грудні 1918 року на нараді членів Директорії з представниками політичних партій було запропоновано покласти в основу організації влади в Україні «трудовий принцип», відповідно до якого влада на місцях мала належати радам робітників, селян та трудової інтелігенції: такий підхід був обраний з огляду як на широку у той час популярність серед українського населення соціалістичних ідей та принципів, так і на необхідність дієвої протидії пропаганді більшовиків, які звинувачували Директорію у буржуазності. У виданій 26 грудня 1918 року Декларації Директорії УНР було проголошено скликання Трудового конгресу як найвищого органу влади в республіці.
12–15 січня 1919 року в Українській Народній Республіці відбулися вибори: виборче право надавалося всім громадянам, яким виповнився 21 рік, окрім військовиків Республіканської армії та осіб, у судовому порядку позбавлених громадянських прав. На жаль, у зв’язку з більшовицькою агресією, склад Трудового конгресу був неповним: не була представлена частина північних та східних регіонів України, захоплених ворогом. Тогочасні джерела називають різну кількість членів законодавчого органу УНР, які взяли участь у його роботі: від 300 до 400 осіб.
Трудовий конгрес запрацював 23 січня 1919 року в Києві у приміщенні оперного театру. До його членів як репрезентанти населення Галичини, Буковини та Закарпаття приєдналися 36 делегатів представництва Західноукраїнської Народної Республіки, які 22 січня 1919 року взяли участь в урочистому проголошенні злуки УНР та ЗУНР: таким чином Трудовий конгрес став повноправним виразником волі всього народу. Свідок і учасник тих подій Панас Феденко згадував: «Вся Соборна Україна взяла участь в Трудовім Конгресі, від мальовничих гуцулів – делегатів українського Закарпаття – й до кремезних «дядьків» із запорозьких степів. В опернім театрі на вулиці Фундуклія з ранку до вечора гуло, як у вулику». У перший день своєї роботи Трудовий конгрес затвердив ухвалу Української національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР та ЗУНР в єдину державу. На подальших засіданнях Трудового конгресу були заслухані звіти Директорії (Володимир Винниченко), Уряду УНР (Володимир Чехівський), Головного Отамана (Симон Петлюра). Наслідком тривалих дискусій стало ухвалення 28 січня 1919 року, в останній день роботи Трудового конгресу, Закону «Про форму влади на Україні». У ньому заперечувалася ідея робітничої диктатури та законодавчо проголошувалася необхідність скликання «всенародного парламента Великої Соборної Української Республіки». Зважаючи на загрозу захоплення Києва російською Червоною армією, засідання Трудового конгресу тимчасово припинили (при Директорії продовжували працювати утворені членами Конгресу комісії із законотворчими та контрольними функціями). «Власть і оборона краю» були доручені Директорії УНР, яка мала бути доповнена представником від Наддністрянської України. Конгрес також видав Універсал «До українського народу», відозву до Армії УНР та звернення «До народів світу», у яких закликав до боротьби з більшовицькою агресією та заявив про право України мати своє самостійне представництво на Паризькій мирній конференції.
Попри встановлення в Україні тоталітарного режиму, значення Трудового конгресу в історичній перспективі нашого державотворення – надзвичайно вагоме. І яскравим прикладом цього є передача 24 серпня 1992 року делегацією Державного Центру УНР, яку очолював Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав’юк, клейнодів та атрибутів влади УНР першому Президенту незалежної України. Складаючи свої повноваження і в такий спосіб підтверджуючи правонаступність проголошеної 1991 року Республіки Україна від УНР, Микола Плав’юк посилався на постанови скликаного в Києві у січні 1919 року Трудового конгресу.
Підготував Олександр Хоменко – науковий співробітник відділу «Музей Української революції 1917–1921 років» Національного музею історії України
