31 жовтня (за н. ст. – 12 листопада) 1808 року в селищі Варвах Полтавської губернії в родині священника народився видатний український філолог та археограф Осип Максимович Бодянський.
Після навчання у Переяславській та Полтавській духовних семінаріях Осип Максимович вступив до Московського університету. Науковим керівником Осипа Бодянського був його земляк – Михайло Каченовський. Цей український професор Московського університету відомий як засновник «скептичної школи» досліджень Давньої Русі та руських літописів. Головним предметом професійних зацікавлень Осипа Бодянського стала історія словʼянських народів та мов. 1837 року він став першим магістром словесних наук у Російській імперії, захистивши роботу «Про народну поезію словʼянських племен». Того самого року досліднику поталанило знайти у бібліотеці Переяславської духовної семінарії Пересопницьке Євангеліє, що нині є одним із символів української державності.
Під час пʼятирічного наукового відрядження в західно- та південнословʼянські країни (1837–1842) Осип Бодянський познайомився із провідними вченими та діячами «словʼянського відродження», зокрема, з чеськими істориками Павелом Шафариком та Франтішеком Палацьким.
З іменем Осипа Бодянського повʼязана одна з перших спроб окреслення українських етнічних територій. У спеціальній статті 1843 року вчений писав: «Малоруссы живут громадою, как преобладающий, главный, народ по своему числу и старине, от Дона и Донца до Сана и Попрада, от Судости и Припети до Черного моря и Черемоша».
У 1842 році Осип Максимович став професором кафедри історії та літератури словʼянських наріч Московського університету. Згодом, у 1868 році, учений змушений був звільнитися з кафедри через свій виступ на захист університетської автономії.
Працюючи секретарем «Московського товариства історії та старожитностей російських», що займалося публікацією історичних джерел, Осип Бодянський у 1846 році опублікував козацький «Літопис Самовидця» та «Історію Русів» – один із наріжних творів українського націєтворення ХІХ століття. Наступного року він видав латинський текст Конституції Пилипа Орлика. Проте цей «парад публікацій» було перервано. 1848 року Осип Максимович видав у «Чтениях» переклад твору англійського посла в Москві Джильса Флетчера про Московію. Це обурило імператора Миколу І, який побачив у творі XVI століття наклеп на Росію. Тож Осипа Бодянського звільнили з посади.
Тільки 1858 року, по смерті Миколи І, вчений зміг знову влаштуватися секретарем «Товариства» та продовжити видавничу діяльність. На означеній посаді він залишався до смерті. За цей час побачила світ низка ключових джерел із української історії, зокрема, Житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, Густинський літопис, Реєстр Війська Запорозького 1649 року та багато інших.
Осип Бодянський був автором численних розвідок із історії української мови та літератури. Його справедливо вважають одним із засновників порівняльного вивчення слов’янських мов. Учений послідовно доводив самобутність української мови, її самостійний статус серед інших слов’янських мов. Він одним із перших почав використовувати термін «українська мова» (замість «малоросійська мова / наріччя»). Був прихильником розробки української літературної норми на основі полтавського діалекту.
За своє життя дослідник зібрав багату бібліотеку, що містила цінну добірку українських і словʼянських середньовічних і ранньомодерних рукописів. По смерті Осипа Бодянського його колекція роздробилася. Нині частина матеріалів із архіву вченого зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії наук України, частина – у книгосховищах Москви та Санкт-Петербурга. Деякі рукописи з бібліотеки Осипа Бодянського є у книгозбірні Національного музею історії України.
Підгтував Вадим Арістов, науковий співробітник відділу науково-видавничої діяльності НМІУ
