Цьогоріч на 21 червня припадає День пам’яті Всіх Cвятих землі української. В цей празник, що з’явився в календарі нещодавно, Православна Церква пригадує всіх подвижників, які прославилися на наших теренах, незалежно від їхнього етнічного походження.
Серед таких достойників варто згадати Петра Могилу (1596–1647), чиє ім’я внесене до диптихів усіх автокефальних православних церков. Цікаво, що Петра Могилу канонізували аж 1996 р. Проте особа цього київського митрополита й без церковного прославлення виявилася, можливо, найбезпрецедентнішим прикладом вітчизняних комеморативних практик. Вже невдовзі після смерті ієрарха урочисто згадували щороку 31 грудня впродовж двох із половиною століть у стінах виплеканого ним дітища – Академії, що містила в назві й ім’я свого благодійника. Навіть через століття після смерті ця людина залишалася взірцем, з яким порівнювали панегіристи своїх сучасників-митрополитів.
Потир-вклад Петра Могили до Свято-Михайлівського храму Києво-Видубицького монастиря. 1637 р., Київ. НМІУ.
Петро Могила був сином молдавського господаря та угорської княжни, себто в його жилах текла «блакитна кров» – яскраве свідчення того, що наше минуле творив не лише простолюд, а існувала, як і скрізь, соціальна еліта. Попри належність, як зазначали в Києві на поч. XVIII ст. в одній із похвальних промов на честь ієрарха, до «отчизни Молдовлахійської», Петро полюбив українську отчизну. І хоча він розпочав світську кар’єру в Речі Посполитій, але прославився саме як київський митрополит (із 1632 р.). Церковні реформи Петра Могили, суголосні глибоким змінам у католицькій та протестантській Європі, не лише мали тривалі наслідки в наступних століттях як для Православної, так і Унійної церков, а й дали підстави іменувати середину та другу половину XVII ст. «могилянською добою» в культурній та церковній історії України. Дисциплінування вірян та духовенства, якісна освіта, інтелектуальне зростання, плекання власної глибокої київської церковної традиції та етосу і, водночас, відкритість до міжконфесійного діалогу, – все це висунуло Київську митрополію на одну з перших ролей у тогочасному православному світі. Серед посутніх наслідків означених змін – завершення у другій пол. XVII ст. формування власного обличчя / ідентичності української релігійної культури через синтез та творчу адаптацію латинських і візантійських джерел. Конфесійна «самість» не зникла й після зміни юрисдикції митрополії та її захоплення Московським патріархатом у 1686 р. Найімовірніше, саме через відкритість до західного християнства Петра Могилу й не канонізували в Російській церкві – православній конфесії, що до поч. XX ст. домінувала на українських теренах.
Фрагмент піддона потира із гравіюванням.
Митрополит також був благодійником низки храмів та монастирів, що засвідчує вкладне дорогоцінне церковне начиння. У НМІУ та його філії – МІКУ, зберігаються такі речі. Наприклад, срібний із позолотою потир, подарований П. Могилою Свято-Михайлівському храму Києво-Видубицького монастиря в 1637 р. «в м[о]л[ь]бу себі і родителем своїм», на що вказує й гравійований напис. Один із пізніших артефактів, що є свідченням тривалої пам’яті про митрополита, – це його олійний портрет XIX ст., що раніше зберігався у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка, а з 1930-х рр. – у Державному музеї українського мистецтва. Зрозуміло, що тут зображено ще неканонізованого ієрарха.
Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник НМІУ
