6 травня 1920 р. підрозділи Армії УНР, які брали участь у Першому зимовому поході, з’єдналися в районі міста Ямполя на Вінниччині з українськими частинами, які разом із поляками наступали на Київ. Так закінчилася одна із героїчних сторінок української військової історій: було пройдено 2500 км тилами «білих» та «червоних» росіян, проведено низку вдалих бойових операцій, захоплено значні трофеї.
У надзвичайно складних умовах УНР стверджувала своє існування не лише словами та відозвами, а й боротьбою та реальними перемогами.
В листопаді 1919 р., знекровлена попередніми боями та пошестю тифу, Армія УНР виявилася затиснутою у «трикутнику смерті» в районі Старокостянтинова. На півночі та сході проти неї діяла Добровольча армія, яку підтримували країни Антанти; на заході тиснули «червоні», які мали величезні матеріальні ресурси колишньої Російської імперії; на заході стояла польська армія.
Армія УНР у тій ситуації втратила можливість обороняти стабільну територію, на якій би розвивалася українська державність, але вона мусила зберегти ідею української державності. Тому представники українського уряду та вищого військового командування ухвалили рішення ліквідувати регулярний фронт, піти у вороже запілля і там разом із повстанськими загонами продовжувати боротьбу.
Зимовий похід розпочався 6 грудня 1919 р. В нього під загальним командуванням генерал-хорунжого М. Омеляновича-Павленка вирушили підрозділи, зведені в чотири групи (Запорізька, Київська, Волинська, а також 3-тя стрілецька дивізія разом зі Спільною юнацькою школою). Українська армія на той час була вже нечисленною (в Зимовому поході українське командування могло оперувати тільки 3 тис. боєздатних українських бійців, забезпечених лише 2 тис. шабель та 12 гарматами) і мала дуже великі проблеми зі спорядженням, набоями, медикаментами. Проте недостатнє озброєння компенсувала несподіваність атаки, здатність до маневру та хоробрість козаків.
Перший удар спрямували на «білих», які не лише не визнавали навіть назви «Україна», а й не дотримувалися законів війни, розстрілюючи полонених українських козаків як «бандитів». Майже за місяць Україну звільнили від залишків Добровольчої армії, яка деморалізованою відступила до Криму. Наступними силу українського удару відчули більшовики. Армія УНР форсувала Дніпро, зайняла Умань, Черкаси, Канів, Смілу. Класикою наступальних військових операцій стало визволення від більшовиків Вознесенська на Миколаївщині.
Зимовий похід не обмежувався військовим аспектом. Ю. Тютюнник, командувач Київської групи, наголошував: «Наддніпрянська Армія помандрувала по Україні, розносячи чутку про те, що «не вмерла козацька мати». І катований «друзями» і недругами український народ не втратив надію на перемогу. Він бачив, що є Українська Армія, і готувався стати їй на допомогу, коли буде дано гасло».
Значення Першого зимового походу у процесі українського державотворення XX ст. надзвичайно важливе. Армія УНР засвідчила, що вона залишається реальною бойовою силою. Цей факт посприяв українській стороні під час переговорів із Польщею та укладання Варшавської угоди. Перший зимовий похід викликав піднесення національної свідомості українців. Це змушені були врахувати навіть більшовики, розпочавши незабаром політику «українізації».
Завдяки Першому зимовому походу вітання «Слава Україні!», яке використовувалося і раніше, стало офіційним у Армії УНР.
На фото: Спогади генерал-хорунжого М. Омеляновича-Павленка «Зимовий похід». Експозиція відділу «Музей Української революції 1917–1921 років» НМІУ.
Підготував Олександр Хоменко, молодший науковий співробітник відділу «Музей Української революції 1917-1921 років» НМІУ
