Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення проголосити 3 травня Всесвітнім днем свободи преси 1993 року. Відтоді цей день відзначають журналісти та всі представники громадянського суспільства як день боротьби за демократичну пресу, вільну від владного тиску та цензурних обмежень. Також 3 травня згадують журналістів, які загинули під час виконання своїх професійних обов’язків або стали жертвами політичного терору.
Українська преса як політична трибуна колоніально пригнобленої нації і за Російської імперії, і в епоху тоталітарного СРСР вимушена була розвиватися в умовах тиску, заборон і прямого насильства. Вихід першої на Наддніпрянщині газети «Хлібороб» (листопад-грудень 1905 р.) після п’ятого числа заборонила імперська цензура. Найпопулярніший у підросійській Україні часопис «Рада» російська влада закрила з початком Першої світової війни.
У березні 1917 р. зрікся престолу цар, у Києві постала Українська Центральна Рада, яку очолив Михайло Грушевський. На 19 березня українці готують у Києві велику маніфестацію, що має продемонструвати свою силу. Проте у Києві ще немає жодної української газети, а ті періодичні видання, які відродилися після царських заборон, мали з’явитися вже після маніфестації. Тому вирішено було якнайшвидше зредагувати перше число «Вістей з Української Центральної ради у Києві». Це число газети було надто скромним за поліграфією, проте революційну роль воно відіграло. 19 березня 1917 р. на Першому українському святі свободи, де під жовто-блакитними прапорами зібралося близько 100 тисяч українців, «Вісті з Української Центральної ради у Києві» стали одним із символів відродженого українства.
У «Споминах» Михайло Грушевський зазначив, що редагував це перше у Києві число першої відродженої української газети Іваницький: «молодий правник, який потім трагічно закінчив своє життя – вкинений у корабельну піч матросами». Йдеться про Костянтина Іваницького, згодом – члена Одеської української військової ради. Збільшовизовані матроси під час муравйовського терору в Одесі спалили його живим у корабельній печі крейсера «Алмаз», перетворивши це судно на плавучу катівню.
Українці завжди дорого платили за те, аби їхнє друковане слово було вільним. За поширення редагованого В’ячеславом Чорноволом «Українського вісника» громадяни отримували реальні терміни ув’язнення. Найдорожчу ціну за відстоювання вільного слова вже у незалежній Україні заплатив журналіст Георгій Гонгадзе.
Підготував Олександр Хоменко – молодший науковий співробітник відділу «Музей Української революції 1917–1921 років» НМІУ
