Вино на теренах сучасної України відоме здавна, каву полюбляли вже в XVII ст., а чай став звичним із перших десятиліть XVIII ст. Усталеність культури вживання кофеїнових напоїв засвідчує кухонне начиння, що зберігається і в НМІУ. Ще один доказ побутування цих продуктів – залучення їх як складників до приготування ліків.
Рецепти для боротьби з різними недугами, зокрема й вірусного походження, містять лікарські порадники, що були в широкому обігу на території України в домодерний час. Ці, здебільшого рукописні, тексти не претендують на унікальність – їхній зміст цілком типовий для всього європейського простору й базується на тогочасних наукових уявленнях про людський організм та причини хвороб. Вчена медицина й у XVIII ст. базувалася на переконанні важливості впливу рідини в людському організмі на його здоров’я. Точніше, чотирьох першорідин, що формують різні типи темпераменту та несуть життєдайну енергію, а через дисбаланс – різноманітні недуги. Зайве накопичення непотрібної вологи чи «мокроти» спричиняло, як вважалося, всілякі недуги, тож її слід було виводити з організму пусканням крові, очищенням шлунку за допомогою проносних засобів, стимулюванням виділення поту потогінними препаратами. Європейська медична спільнота наділяла каву «осушувальною» функцією, здатністю протвережувати, прояснювати мозок, бадьорити організм, стимулювати кровообіг, зменшувати сексуальну енергію. Схожі, а також власні оригінальні властивості, вважалося, мав і чай: активізація процесів у організмі, зняття втоми, зміцнення шлунку, очищення печінки, поліпшення травлення, полегшення головного болю, покращення пам’яті, лікування нежитю, цинги та лихоманки тощо.
Українські «травники» також містили рецепти, де виноградний та кофеїнові напої застосовувалися як інгредієнти (часто – допоміжні), зокрема, при застуді. Ось кілька порад. «Вино ісламу» (каву) використовували під час лікування нежитю: для цього його слід було приймати в рівних пропорціях із тютюном. Каву вважали одним із потогінних засобів. Чай в українських порадниках, як і в західних, пропонували як засіб від головного болю, а також кашлю – лікування тим самим шляхом виведення рідини. Спочатку хворий мав попарити ноги, занурені по коліна у воду із сіном. Це викликало виділення рясного поту. Потім, аби посилити ефект, потрібно було випити «чаю чашок три» та вкритися. Найчастіше ж чай фігурував як основа для розведення лікувальної речовини. Якщо хтось втрачав слух чи мав «шум у голові», йому слід було пити фіалковий корінь, подрібнений у чай. А ось рецепт від кашлю – вишневий клей розчинити в гарячому чаї та вживати (втім, цей клей можна й так їсти). Від лихоманки пропонувалося таке: «молодого макового цвіту, поки не осиплеться, посушити в затінку й пити в чаї чи пиві – хворий буде спати і біль заспокоїться». Від цієї недуги також мав допомогти ще один рецепт: «Взяти молоде живе голубеня і пустити з-під правого крила кров, чим-небудь проколовши, і ту кров пити рано і ввечері у теплому пиві чи в чаї». Розведеним у каві або в спеціальному трав’яному чи м’ясному наварі пропонувалося зранку приймати порошок проти гарячки, який готувався із ракових очок, оленячого рогу, цинамону та інших інгредієнтів.
Чайник. XVIII ст. НМІУ.
Слід застерегти – такі ліки із «травників» можуть наштовхнути на думку, що йдеться про народну медицину. Втім, це помилкове припущення. Лікарські порадники розповсюджувалися передусім серед соціальних верхів, у середовищі білого та чорного духовенства, а також письменних людей, які не належали до більшості населення. На те, що ці «травники» не були розраховані для широкого вжитку, вказують і дорогі складники ліків, недоступні простолюду. Так, лікарський порадник, що зберігається у НМІУ, пропонує при лікуванні лихоманки використовувати рейнське вино: «Взяти вина рейнського чарку, всипати в нього три чайних ложки товченої гірчиці, сколотити й випити, як стане приходити гарячка, і пособить».
Фрагмент лікарського порадника. 1817 р., Полтавська губ. НМІУ.
Як і чимало інших таких текстів, порадник із НМІУ належав духовній особі – був частиною збірника різних нотаток (медичних, календарних, богослужбових, молитов-заклинань), переписаних варвинським (нині Варва – райцентр на Чернігівщині) священиком Максимом Гавриловичем Бодянським у перші два десятиліття XIX ст. Цей парох – батько знаного науковця Осипа Бодянського (1808–1877). Від Осипа Максимовича збірник разом із іншими матеріалами потрапив до колекціонера Андрія Титова (1844–1911), від того – до рукописного відділу створеного в 1883 р. Ростовського музею старожитностей. До України манускрипт могли повернути вже після Другої світової війни. Завдяки скрупульозності отця Максима відомо навіть те, коли той переписав перекладений із польської мови порадник, адже про це вказано в самому збірнику – у вівторок 16 жовтня 1817 р. Згадана цікава деталь свідчить про тривалість побутування домодерної медицини, базованої ще на античних та ренесансних уявленнях, незважаючи на науковий поступ. До того ж, у освіченому середовищі духовенства.
Застереження: не варто намагатися застосовувати старі рецепти без консультації із сучасними лікарями:-).
Підготував Максим Яременко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України НМІУ
