На своїй могилі, на відомому паризькому кладовищі Сен-Женев’єв де Буа, Сергій Лифар заповів написати: «SERCE LIFAR DE KIEV» – «Серж Лифар із Києва». Ці промовисті слова, свідчать про те, що геній світового балету впродовж всього життя навдивовижу чітко усвідомлював свій нерозривний зв’язок із містом, в якому він народився…
Так киянином чи «киевлянином» був Сергій Лифар? Адже багато з тих, хто народився та виріс у Києві, хто навіть зберігав до нього безсумнівний пієтет, часто свідомо обирав позицію, у кращому випадку, байдужості до української справи, а то й відвертого україноненависництва. Наприклад, Васілій Шульгін, який редаговану ним газету «Киевлянин» перетворив на рупор боротьби з українським відродженням. Чи дає підстави Сергій Лифар підозрювати за ним щось подібне? Відповідь проста: більше, ніж досить. Паризький «Русский балет» Сергія Дягілєва – то надважливий етап його творчого зростання. Згодом у Лифаря були головні партії у виставах російського балету, неозора колекція російських книг, серед яких особливо цінною є «Пушкініана» (українські видання у всесвітньовідомого танцівника інтересу не викликали), і головування в ініціативній групі з підготовки «Золотой книги эмиграции» (вочевидь – російської), і… На перший погляд – суцільний тобі «Русский мир». Одначе не поспішаймо з висновками.
Важливий матеріал для роздумів про національні пріоритети у свідомості Сержа Лифаря дають його написані російською мовою спогади – «Страдные годы», які побачили світ у Парижі 1935 р. (саме цього року відомий танцівник тріумфував, поставивши на паризькій сцені балет «Ікар» та виконавши в ньому головну роль). Книга спогадів, як і належить, починається з розповідей про дитячі та юнацькі роки автора: ці сторінки сповнені невимовного пієтету до землі, на якій він народився. Тут і оповіді про «величавый, спокойно сияющий своим серебром на солнце Днепр», на який Сергій дивиться з київських пагорбів («захватывает дух и радосно освобождается и расширяется душа от этого простора»), і згадки про ігри в запорожців «на нашем днепровском песчаном острове»… Стихія українського народного життя, історії, побуту завжди була поруч із ним: збереглася прецікава світлина його батьків, на якій мати – в українському вбранні.
Окремим сюжетом у «Страдных годах» постає маєток його діда у Канівському повіті. Там родина Лифарів проводила літні вакації, Різдвяні та Великодні свята. Дід був міцним господарником, який жив у злагоді із селянами, мав виразну українську свідомість (за Гетьманату належав до «хліборобів» та відігравав у тій політичній партії визначну роль). Саме дід став для юного Сергія тим сталкером, який занурив його в український світ. Дід «рассказывал о прошлом Украины, о том, как наши предки, чубатые, бритоголовые запорожцы носились по Черному морю в утлых чайках», саме у діда майбутній геній балету вперше побачив «пожелтевшие выцвевшие грамоты с восковыми печатями, данные Лыфарям украинскими гетьманами и кошевыми отаманами великого Войска Запорожского». А зовсім поруч, у дідовому ж селі, – розкішна українська звичаєвість, усі ті обряди, пісні, перекази, танці, якими так захоплювався Сергій: «Все высыпали из хат по-праздничному разодетые и представляли удивительную, яркую и пеструю, красочную картину – и молодые, красивые дивчата в национальных украинских костюмах, и парубки с гармониками, и степенные, мудрые, медлительные и важные седобородые мужики в неизменных – зимой и летом – кожухах. Все празднично. Все залито солнцем».
Здавалося б, маємо усі складові частини біографії діяча українського революційного відродження: любов і прив’язаність до рідного простору, характеротворчий вплив оточення, естетичне замилування красою українського народного побуту. Що потрібно було ще для того, аби 1917 р., коли підросійська Україна воскресла після кількох сторіч політичного небуття, стати під жовто-блакитні прапори?
Проте нічого подібного не сталося: взагалі, починаючи з 1917 р., тональність оповіді в «Страдных годах» радикально змінюється. По-перше, для Лифаря засадничо не існує ніякої Української революції. Всюди і повсякчас для нього тільки «русская февральская революция». Дивовижно, але оповідаючи про події у Києві весни, літа, осені 1917 р., він жодним словом не згадує про те, про що згадують всі – і друзі, і вороги України: вулиці і площі, заповнені 100-тисячними маніфестаціями під національними прапорами, Українські військові з’їзди, І-й Універсал, площу побіля Св. Софії, сповнену «золотого гомону» пробудженого народу – нічого цього він не бачить або не хоче бачити… Натомість він сумує, бо не збулася мрія про те, що «теперь близка окончательная победа над немцами, торжество Великой России и ее свободное великое будущее…»
Увесь тогочасний український визвольний рух присутній у його споминах лише блідою тінню. Центральна Рада у нього – «бессильная», Скоропадському він закидає великодержавно-імперську орієнтацію та анти-селянський терор, до відновленої після падіння Гетьманату УНР ставиться надзвичайно вороже, говорячи про «свирепую анархию петлюровцев» та «маскарадных гайдамаков». «Петлюровцы» для нього «в сущности те же большевики». А більшовиків він ненавидів, залишивши у спогадах вражаючі описи садизму київських чекістів і атмосфери липкого страху.... А згодом згадуватиме, що разом із друзями планував замах на Троцького, який 1919 р. відвідував Київ.
У цій веремії молодий киянин Сергій Лифар симпатизував денікінцям: «Первые вести о белом движении на юге России подняли дух совсем забитых киевлян». Він радісно зустрічає армію Денікіна, особисто бере участь у їхньому військовому параді в Києві, незабаром сам починає служити в одному з допоміжних підрозділів «Добровольческой армии». Симптоматичним тут є спосіб опису Лифарем відомого конфлікту між Армією УНР та денікінцями, які паралельно увійшли до Києва 31 серпня 1919 р. (тоді козаки Запорізької групи Армії УНР зірвали вивішений денікінцями на балконі Міської думи російський «триколор», що й стало початком прямого конфлікту). Українці для нього у цій ситуації – «галицийские пришельцы». Щоб не зупинятися на другорядних деталях, нагадаємо, що його спомини «Страдные годы» мають підзаголовок: «Моя юность в России». Лифар, який у дитинстві вподобав українські звичаї та старовину, переконаний, що Київ та його околиці – Росія.
Йшли роки, Серж Лифар поступово стає паризькою, а потім світовою знаменитістю. Йому аплодують королі і президенти, його ім’я стає синонімом витонченості та краси. Чи забув він про Україну? Вочевидь, ні: його київські спомини, його «українськість» нагадували про себе, часто у зовсім несподіваний спосіб. Наприклад, урядову делегацію СССР він у Парижі приймав в українській вишиванці. І передсмертну записку, звернену до коханої дружини, він підписав так: «Серж із Києва. Українець до кінця». Тому в Парижі на вулиці Кастільйоне, № 7 невипадково з’явилася меморіальна дошка із написом: «Тут від 1955 до 1985 жив Серж Лифар (1904–1986), видатний хореограф XX століття, уродженець України, який був головним танцюристом і балетмейстером у Паризькій національній опері».
Це – правда, проте не вся. Правдою є і те, що українській визвольній боротьбі, українській еміграції, яка прагнула хоча б у розсіянні зберегти не зрусифіковану Україну, він жодним чином не допомагав. І ніколи не протестував проти нищення нашої мови та культури, проти арештів українських політв’язнів. Хоча його голос у «вільному світі» був би дуже важливим. А у франкомовних «Споминах Ікара», написаних практично напередодні відходу, Серж Лифар, озираючись на власне життя, підсумовував: «З того далекого дня, коли я підлітком покинув родину й вирушив до Парижа, я постійно мріяв повернутися до Росії й принести їй свою славу, якою вона могла б пишатись».
Що ж зостається у підсумку? Сергій Лифар – геній світового балету – не був політично свідомим українцем, не був самостійником, але залишався сином української землі. Пам’ять про неї, про її енергію і харизматичність, барви, пластику, кольори, зрештою, пам’ять про його матір, яка у «Споминах Ікара» зринає «така гарна, у вінку з квітів, у намисті й вишитому корсажі», повсякчас живила й наснажувала його творчий пошук. Отже, Україна та українці на його спадщину мають законне право.
Підготував Олександр Хоменко – науковий співробітник відділу «Музей Української революції 1917–1921 років» НМІУ.
