Виконуючим обов’язки уповноваженої особи з питань запобігання корупції в Національному музеї історії України є провідний фахівець з антикорупційної діяльності – Базиленко Олег Анатолійович.
Попри перехід Війська Запорозького «із містами і землями» під верховну владу царя у 1654 році, українське суспільство козацької держави будувало своє життя на звичних засадах, цілковито відмінних від московських порядків. Яскравим прикладом є історія здобуття самоврядних прав містом Козелець.
У колекції Національного музею історії України зберігається оригінал грамоти царя Олексія Михайловича міщанам Козельця (сьогодні це селище в Чернігівській області) від 5 серпня 1655 року про надання магдебурзького права. Ініціатива, звісно, походила від міської громади, яка звернулася до монарха з чолобитною. Клопотання міщан підтримав супровідним листом гетьман Богдан Хмельницький
Грамота царя Олексія Михайловича міщанам Козельця про надання магдебурзького права. Національний музей історії України
До нас дійшов перелік осіб, що стояли на чолі козелецької громади і відстоювали її право на самоврядування. Ось їхні імена: Олександр Іванович Долинський, Самійло Брилевич, Тимофій Юркович, Григорій Василевич, Карп Колесникович, Василь Коропко, Юрій Іванович, Павло Грига, Данило Миропольський, Семен Лопух, Іван Борсук, Іван Чамарний, Трохим Яцкевич, Петро Сезонович.
Жителям інших міст Гетьманату, зокрема Переяслава і Києва, було простіше, адже вони вже мали «права і привілеї» від польських королів і великих князів литовських, тому просили тільки про підтвердження наявних документів. Натомість козельчани прагнули отримати грамоту на самоврядування вперше. Як же вони доводили своє «право на право»?
Козелецькі міщани стверджували, що вони, «постраждалі від війни, зійшлися до нещодавно заснованого міста Козельця, а саме зі Львова, Перемишля, Острога, Костянтинова, Кам’янця-Подільського та інших міст, уходячи від ляхів, щоб залишитися у своїй православній вірі». Це були українські переселенці православного віросповідання, що вирушили на схід, до Гетьманату, із тих регіонів, що залишилися під владою Речі Посполитої за наслідками козацьких війн. Далі козельчани пояснювали, що потребують жалувану грамоту для того, «щоби судилися за привілеєм нашим згідно з правом магдебурзьким у ратуші, як звикли здавна». Йшлося про виборність влади, організацію міського уряду – магістрату, будівництво ратуші, звільнення від податків.
Царська канцелярія зіткнулася з незвичним завданням. Московські правителі ніколи не видавали привілеїв на магдебурзьке право, якого в їхній країні не існувало, а жодних «вольностей» тамтешні міста не мали. Олексій Михайлович як надавач самоврядних прав українському місту виглядав би дивно і кумедно в рамках московської політичної культури. Він міг тільки затвердити привілеї інших монархів. І справді, у виданій Козельцю грамоті написано, що цар «права і привілеї, котрі од великих благочестивих князів і королів польських надані порушити не велів, між собою війта, бурмістрів, райців і лавників вибирати їм повелів і на попередні їх привілеї велів їм дати цю жалувану грамоту…».
Печатка Козелецького магістрату. 1698 рік. Джерело: kozsr.gov.ua
Свідомо чи ні, але козельчани перехитрили царя і здобули більше, ніж очікувалося. Московський монарх фактично прирівняв Козелець до міст, які мали довгу історію самоврядування і привілеї від старих князів та королів. Зрештою, в цьому була доля правди. Адже серед лідерів спільноти були переселенці з давніх міст, де вони та їхні предки з діда-прадіда жили за магдебурзьким правом.
Ця історія демонструє тяглість і живучість українських традицій суспільного устрою. Самоорганізація громад на республіканських засадах була чужою для московської політичної культури. Натомість українці іншого порядку не могли уявити. У середині 17 століття ці два світи, дві цивілізації зіткнулися. Їхня несумісність була очевидною від початку.
Вадим Арістов, науковий співробітник Національного музею історії України
Колаж на заставці Катерини Бруєвич та Анастасії Пташинської