«Усі великі революціонери – юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися», – вважав Левко Лук’яненко, тому у 1953 році вступив на юридичний факультет Московського державного університету імені Ломоносова. Але в Москві він почувався чужинцем. Там його називали хохлом, і не вважали це за образу. «Після першого випадку я почав уважніше придивлятися до цих російських інтелігентів. Взаємини росіянина й українця вони уявляють, як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині. Яке ж може бути співжиття з таким народом?»

Навчатися було і морально, і фізично складно. Їжі не вистачало. Але кидати навчання Левко категорично відмовлявся, і почав працювати ночами – розвантажувати вагони. «В університеті спочатку відслужувався – був і партійним організатором, і старостою курсу… Але це був неправильний, Мазепинський шлях. Дуже тяжкий період роздвоєння. Це почуття мене так обтяжувало… Коли в 1956 році прочитав два томи Грушевського – вирішив змінити тактику».

Відбулося це також після ХХ-го з'їзду КПРС, на якому було засуджено культ особи Сталіна. «Я перестав удавати з себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підставу казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки. Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною». Але, щоб виграти цю боротьбу, потрібно було бути людиною освіченою.