Легенда розповідає, що турецький султан заборонив яничарам носити шаблю поза межами військової частини. Тому, коли вони виходили з казарм у місто, брали з собою лише довгі однолезові ножі-ятагани.

Ятаган – це січна зброя турецьких піхотинців-яничар 16–17 століть. У 17–19 століттях ятаган поступово став одним із найпопулярніших різновидів холодної зброї Османської імперії. Крім Туреччини ці екзотичні короткі мечі були поширені на Балканах, Кавказі, Близькому Сході та в Криму.

Форма клинка та руків’я дозволяє безпомилково ідентифікувати ятаган серед інших видів східної січної зброї. Лезо на клинку ятагана, на відміну від шаблі, розташоване на ввігнутій стороні. Така конструкція клинка під час фехтування дозволяє наносити швидкі неочікувані удари, завдаючи противнику тяжкі рани. Кістяне або металеве руків’я завершується характерними виступами-«вухами», що надійно фіксують кисть руки. Оскільки ятагани були не лише зброєю, а й характерним доповненням святкового чоловічого вбрання, їхні клинки, руків’я та піхви багато декорувалися срібними накладними пластинами, карбуванням, черню, вставками з напівкоштовного каміння, золотою та срібною інкрустацією.

В Національному музеї історії України зберігається ятаган 17–18 століть із зібрання відомого київського мецената та колекціонера Богдана Ханенка (1849–1917). Клинок ятагана сталевий. Кістяне руків’я оздоблене срібними накладними розетами. Срібні піхви прикрашені карбованим орнаментом та кораловими вставками.

Підготувала Олена Попельницька,

провідна наукова співробітниця Національного музею історії України