Телефон – це та річ, без якої просто неможливо уявити сучасне життя. За досить короткий час він став настільки мультифункціональним та мобільним пристроєм, що змінився до невпізнаваності порівняно зі своїми попередниками. Відеодзвінки, конференц-зв’язок, онлайн-трансляції – те, що зараз особливо актуальне й так виручає нас у справах, роботі, комунікації на час ізоляції. Ще кілька десятиріч тому про відеозв’язок можна було хіба що мріяти чи зустріти у фантастичних творах, а нині – це наші буденні справи. Якими ж були перші телефони та як вони змінювалися протягом своєї понад сторічної історії? Пропонуємо вам дізнатися на прикладах окремих експонатів із нашої збірки.
З кінця ХІХ століття телефонний зв’язок, днем народження якого вважають 14 лютого 1876 року. Саме цього дня Александр Белл продемонстрував у США перший телефонний апарат. Він безмежно розширив комунікаційні можливості людства, ставши необхідною частиною повсякденного життя. А вже 1 квітня 1886 року в Києві було відкрито міську телефонну мережу, яка нараховувала 175 номерів. У 1912 році мережу розширили до 4200, і вільних номерів все одно бракувало. Головну роль у розвитку телефонізації українських земель відіграли іноземні компанії, що поставляли як обладнання для телефонних станцій, так і телефонні апарати. Кілька зразків останніх зберігається у фондах Національного музею історії України (НМІУ).
Ідукторний телефон Ö10. Австрія, 1910–1918 рр. 
Найстарішим серед них є індукторний телефон Ö10, виготовлений австрійською фірмою Kapsch & Söhne у Відні у проміжку між 1910 та 1918 роками. На цій моделі ще немає дискового номеронабирача з цифрами, адже перші телефонні станції обслуговували люди: абонент знімав слухавку свого телефонного апарата і, називаючи відповідний телефонний номер, просив телефоністку з’єднати його з тим чи іншим абонентом. Абревіатура ККТV, вибита на нижній частині апарату, є абревіатурою німецькомовної назви Управління імперського королівського телеграфу (Kaiserlich Königliche Telegraphen Verwaltung), що існувало в Австро-Угорщині впродовж 1849–1918 років.
Настільний телефон заводу Kabelindustrie. Німеччина, 1936 р.
З часом станції ручного обслуговування (комутатори) замінили автоматичними телефонними станціями (АТС). Їх активно впроваджували у 1920-ті роки. Водночас із АТС з’явилися і телефонні апарати нової конструкції – з дисковим номеронабирачем, на якому спочатку були як цифри, так і літери. Апарат такого типу – настільний телефон виробництва фірми Kabelindustrie (Берлін) – зберігається й у НМІУ. Цією моделлю у 1930-х роках забезпечували установи поштово-телеграфної служби та міського зв’язку Німеччини.
Настільний телефон «БАГТА-50-АТС» виробництва заводу VEF. СРСР, Латвія, 1950-ті рр.
У Радянському Союзі телефони належали до предметів розкоші. Спочатку їх виробляло єдине на всю країну підприємство – ленінградський завод «Красная заря» (до революції – шведський Ericsson). У 1940 році, внаслідок анексії Латвії, СРСР отримав ризький електротехнічний завод VEF – сучасне тогочасне підприємство, на якому з 1922 року випускали як АТС, так і телефонні апарати. Наймасовішою моделлю підприємства у 1950-х–1960-х роках став апарат «БАГТА-50-АТС». Цей телефон використовували як в установах, так і в житлових помешканнях, однак придбати його було майже неможливо. Наявний у музеї екземпляр використовували у Раді Міністрів УРСР у 1950-х–1970-х роках і передали на постійне зберігання до НМІУ у 2014 році.
Телефон-концентратор директора (КД-6). СРСР, 1957 р.
Базовим телефонним апаратом радянської керівної номенклатури у 1950-х–1970-х роках став КД-6 виробництва Пермського телефонного заводу. Цифра «6» у його назві означає можливість одночасного підключення до шести міських чи місцевих телефонних ліній для проведення селекторних нарад з шістьма абонентами одночасно. Музейний зразок було випущено у 1957 році, про що свідчить металева пластинка на тильній стінці телефону. Його також використовували у Раді Міністрів УРСР.
