У сучасному світі важко уявити людину без мобільного телефона. В ньому зберігаються номери тих, із ким ми спілкуємося та працюємо, номери друзів та рідних, яким ми, незважаючи на відстань, можемо сказати: «Люблю. До зустрічі!» Ми пишемо смс, робимо світлини, шукаємо в інтернеті речі, які нас цікавлять, й усе це накопичується в телефоні. Він ніби наше електронне відображення, дуже особистий відбиток нашого маленького світу.

Ці понівечені апарати зібрали пошуковці з місць жорстоких боїв під Савур-Могилою та Іловайськом. Вони були поряд із тілами загиблих бійців, посічених уламками артилерійських снарядів, розчавлених гусеницями танків, обгорілих у БТРах та авто, похованих у братських могилах.

У цьому невеликому ящику чотирнадцять телефонів, чотирнадцять втрачених людських життів. Траплялися випадки, коли дані, що містилися в електронних носіях телефонних апаратів, допомагали провести первинну ідентифікацію особи загиблого, яку згодом підтверджували експертизами ДНК.

Багато хто із хлопців не казав своїм близьким, що він не просто на Сході, а в самому пеклі війни. Спрацьовує вібродзвінок, на екрані висвітлюється напис «МАМА». Він натискає кнопку із зеленою слухавкою: «Мамо, в мене все добре, тренуємося на полігоні…» Вона дуже хвилюється за сина, вона дзвонить йому щодня, інколи він не може відповісти відразу, але потім завжди передзвонює. Аж ось: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок…» та жахлива тиша у слухавці. І хтось чужий через декілька днів відповідає: «Ваш син загинув, прийміть наші співчуття…» А інколи відповідали й таке: «Мать, зачем послала свой син воеват? Я его убил, ти нікогда нє похоронішь єго!»

У кожного із цих телефонів – власна невигадана історія, історія життя та смерті. Нині вони розповідають ці історії нам.