Так битву на Ніжатиній ниві зобразили в Радзивіллівському літописі
По смерті свого батька Ярослава, на початку 1055-го, Ізяслав Ярославич як старший серед своїх братів за традицією став князем Києва. Правив Ізяслав із перервами, адже йому довелося двічі втрачати престол і виїжджати з Русі.
1068 року військо Ізяслава та його молодших братів Святослава чернігівського і Всеволода переяславського зазнало поразки в битві з половцями – новими кочовиками українських степів. Князі втекли до своїх міст. Коли Ізяслав повернувся до Києва, тут проти нього спалахнуло повстання. Приводом стала поразка князів і бажання киян самим боронитися від навали половців. Але суттєву роль відіграли й прибічники агресивного полоцького князя Всеслава, якого за кілька місяців до того Ізяслав захопив у полон та ув’язнив у Києві. Лідери повстання вирішили звільнити бунтівника. Бояри радили Ізяславу вбити Всеслава, однак він відхилив цю пропозицію. Натомість виїхав до Польщі, а навесні 1069 року тріумфально повернувся до Києва.
1072 року з ініціативи Ізяслава за участі його братів і вищих церковних ієрархів у Вишгороді відбулося урочисте перенесення мощів святих князів Бориса та Гліба до нової дерев’яної церкви. Церемонія мала засвідчити Божу підтримку влади Ізяслава та братолюбство Ярославичів.
Меч 11 століття, знайдений у селі Хвощовому на Полтавщині. Національний музей історії України
Але в березні 1073 року Святослав заручився підтримкою молодшого брата Всеволода й висунув Ізяславу ультиматум – покинути Київ і виїхати з Русі. Старший Ярославич знову не вдався до зброї та опинився в екзилі – цього разу на чотири з половиною роки. Його спроби залучити європейських володарів, включно з імператором «Священної Римської імперії» Генріхом IV і Римським Папою Григорієм VII, були марними. Тільки через пів року після смерті Святослава, влітку 1077-го, Ізяслав зміг повернутися до Києва.
Але вже в серпні наступного, 1078, року розпочався конфлікт між Всеволодом Ярославичем (на той час – князем Чернігова) та його племінниками Олегом Святославичем і Борисом В’ячеславичем (які залучили в союзники половців). Всеволод програв першу битву й звернувся по допомогу до Ізяслава, а той не відмовив. 3 жовтня протиборчі сили зійшлися на Ніжатиній ниві поблизу Чернігова. Війська Ярославичів здобули перемогу, але для одного з них бій закінчився фатально. Коли Ізяслав стояв у пішому строю, таємничий вершник під’їхав ззаду, простромив йому списом спину й зник у невідомому напрямку. Князь помер на місці.
Поховали Ізяслава Ярославича в Києві в Десятинній церкві в мармуровому саркофазі. Фактично єдиним переможцем із цієї війни вийшов Всеволод, що став київським князем і правив 15 років до смерті.
Сильвестр-хроніст у своїй «Повісті временних літ» підкреслював, що Ізяслав не відповідав злом на зло й не проливав крові своїх родичів. Серед модерних істориків цей князь зажив слави слабкого й безхарактерного правителя проти своїх агресивніших і підступніших предків і братів. Але що насправді вимагає зусиль і проявляє міць характеру: піддатися тваринним інстинктам і вбивати та виганяти своїх близьких чи навпаки – утриматися від підступів і агресії та (навіть ціною власного життя) зберегти вірність християнським принципам у спокусливому світі великої політики?
Підготував Вадим Арістов, науковий співробітник Національного музею історії України
