Виданий 30 липня 1863 року таємний циркуляр став реакцією уряду російської імперії на бурхливий розвиток української культури. Громади підтримували видання книжок, відкриття шкіл, народний рух. Приводом для ухвалення Валуєвського циркуляра стало польське Січневе повстання (1863—1864), російська влада злякалася, що приклад поляків спонукає українців на здобуття власної незалежності. Адже якби майже 15 млн українців Наддніпрянщини почали вимагати визнання власної держави, це мало б нищівні наслідки для імперського режиму.

Саме тому міністр внутрішніх справ Петро Валуєв спробував обмежити вплив національно-свідомої еліти на український загал. Заборонили друк освітньої та релігійної літератури українською мовою, навіть художніх книжок, «про всяк випадок». Наслідком дії циркуляра стало катастрофічне гальмування розвитку української літератури. Якщо 1862 року в російській імперії вийшло 40 українських книжок, то вже 1865 — лише 5, 1866 — жодної, а впродовж наступних трьох років — по 2 книжки щороку.

Хоча Валуєвський циркуляр формально не був юридичним актом, а також суперечив закону про цензуру (як чинному, так і новій редакції 1865 року), він став одним із прикладів застосування шовіністичної політики, що посилював національне гноблення українців. У цьому документі яскраво окреслено міф, який і нині використовують пропагандисти: «жодної особливої малоросійської [української] мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є нічим іншим як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі».

Боротьбу проти дії циркуляра вели діячі українських громад, зокрема історик Микола Костомаров. Утім, заборона книгодрукування була лише початком. 1876 року циркуляр доповнили Емським указом, який повністю забороняв публічне функціювання української мови в російській імперії.