Український політик і громадський діяч, публіцист, соціолог, поет, співавтор ІV Універсалу, активний учасник Української революції 1917–1921 років народився 8 червня 1882 року в селі Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині – Бахмутський район Донецької області).

Микита Юхимович Шаповал здобув фахову середню освіту в державній лісівничій школі містечка Новоглухова (1900, нині – Кремінна Луганської області) та в юнкерській піхотній школі міста Чугуєва (1906, нині – Харківська область). На Харківщині познайомився з Миколою Міхновським та іншими діячами українського національного руху, почав займатися пропагандою української та соціалістичної ідей. За цю діяльність Шаповала заарештували та відправили до Варшавської цитаделі. Там він впродовж серпня 1906 – березня 1907 року очікував на вирок, проте суд виправдав його через недоведеність обвинувачень та відпустив на волю.

1907 року Микита Шаповал вступив як вільний слухач на історико-філологічний факультет Харківського університету та активно долучився до роботи студентського українського товариства «Громада». Також він працював журналістом та редактором у журналах «Хлібороб» та «Українська хата» (1909–1914).

З початком Української революції – 1917 року – Шаповал стає одним з організаторів і лідерів Української партії соціалістів-революціонерів та членом її Центрального комітету. Впродовж революції обіймає міністерські посади в урядах Володимира Винниченка та Володимира Чехівського, працює комісаром Київського повіту, генеральним секретарем, а згодом – головою Українського національного союзу (листопад 1918 – січень 1919), секретарем дипломатичної місії Української Народної Республіки в Будапешті (1919–1920).

Співробітники Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині, серпень 1919 року. Микита Шаповал сидить другий ліворуч. Національний музей історії України   

Поразка Української революції змусила Микиту Юхимовича виїхати спочатку до Австрії, а згодом – до Чехословаччини. В еміграції решту свого життя він присвятив науці, прагнучи, серед іншого, проаналізувати причини поразки українських національно-визвольних змагань початку 20 століття. Так, у роботі «Соціологія українського відродження», Микита Шаповал зазначав: «…В Україні на той час не було необхідної кількості українських кадрів для заміщення ключових позицій в освіті, війську, адміністрації, церкві та інших інститутах, щоб виконувати головні соціальні функції в інтересах українського суспільства. На перешкоді формування національної свідомості ставала систематична політика денаціоналізації українського народу, антиукраїнська пропаганда, концентрація виробництва та управління в руках неукраїнського населення. Це завадило національній консолідації і не дозволило добитися незалежності України».

З огляду на нинішні реалії, ці слова досі на часі.

Підготувала Альона Якубець, завідувач науково-дослідного відділу новітньої історії України Національного музею історії України