13 квітня (за новим стилем) 1887 року на хуторі Ладанський у Полтавській губернії (нині – село Новопетрівка Сумської області) народився Іван Кавалерідзе, в жилах якого текла українська та грузинська кров. Як зазначав письменник Улас Самчук, згадуючи про зустрічі з Кавалерідзе в окупованому Києві 1941 року, він – «змарнований талант кіномистецтва і скульптури, родовитий полтавець з дуже не полтавським прізвищем», «патріот високого наснаження з романтичною біографією».
А й справді, творча діяльність знаного митця припала на роки разючих політичних змін та тоталітарних експериментів. Тож не дивно, що Іван Петрович відчув їх на собі особисто. Дісталося йому від радянської влади. Новаторські кінороботи Кавалерідзе критикували за «схематизм», брак «реалізму», належної уваги до висвітлення прагнення українців до єдності з «братами»-росіянами тощо.
Іван Кавалерідзе. Джерело: vufku.org
Під час Другої світової війни митець опинився на окупованій території. Тож згодом йому не давали вповні працювати, ба навіть звинувачували за прояви «кавказького сепаратизму» в творчості. «Ворогом народу» оголосили і розстріляли 1938 року тестя Івана Петровича – письменника Пилипа Капельгородського. Попри нелегкий життєвий шлях, «український Мікеланджело» (як інколи називають Кавалерідзе) створив численні скульптури, поставив як режисер, художник та сценарист десятки фільмів і вистав, написав кілька п’єс.
У колекції Національного музею історії України зберігається скульптура-торс Григорія Сковороди роботи Івана Кавалерідзе, створена у 1970-і, себто в останні роки життя митця (помер 1978-го). Згідно з обліковою документацією, скульптуру виготовлено на замовлення історичного музею. До речі, у цьому році відзначаємо трьохсотліття народження «українського Сократа», першого українського світського філософа. До особи Сковороди Кавалерідзе-режисер, драматург та скульптор звертався не один раз.
Скульптура-торс Григорія Сковороди роботи Івана Кавалерідзе. 1970-і роки, Національний музей історії України
Нині, коли ми осмислюємо дії терористичної росії, вряди-годи чути дивні твердження про те, що провина за скоєне нею лежить лише на московському вищому керівництві. У різних інтерв’ю «прастих расіян» лунає твердження, що вони «внє палітікі». Та це не так – відповідальність за численні злочини має бути колективною, а запевнення, що ми, мовляв, нічого не знаємо і ні на що не впливаємо, не варті уваги. Тут варто пригадати слова Кавалерідзе про буцімто необізнаність радянських громадян щодо сталінських злочинів: «Після XX з’їзду КПРС, коли засудили культ особи, стали багато говорити про колективну необізнаність. Це не так. Важко було не знати про те, що коїться навкруги, не задуматися над подіями, не дати їм оцінки».
Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України
На заставці фото Івана Кавалерідзе з сайту vufku.org
