10 червня в далекому Сибіру помер тобольський митрополит, українець за походженням, виходець із козацької родини зі шляхетським корінням Йоан (Максимович, 1651–1715). Далеко від батьківщини він перебував недовго – із 1711 року, та, як і решта вчених українських ієрархів, був таким собі культуртрегером у віддалених землях: провадив місіонерську працю серед нехристиян (навіть був долучений до організації першої місії до Пекіна), розбудовував митрополичу катедру, займався благодійністю, поступово «українізував» Сибір, підтримуючи звичні для нього за українськими взірцями освіту, культурні практики, церковну дисципліну та запрошуючи на підмогу земляків.
Йоан, утім, не байдикував і вдома. Отримана в Києво-Могилянському колегіумі освіта стала запорукою його успішної кар’єри. Їй також сприяла і давня протекція Івана Мазепи сім’ї Максимовичів. Тож не дивно, що за підтримки гетьмана колишнього могилянського професора, а згодом – києво-печерського ченця й настоятеля Чернігівського Єлецького монастиря номінували в 1697 році чернігівським архиєпископом. Саме Йоан на базі створеної ще Лазарем Барановичем школи відкрив у Чернігові колегіум, сприяв його розбудові та спорудженню нового корпусу. Означений освітній осередок став у Гетьманщині другою після Києво-Могилянської академії публічною гуманістичною школою, відкритою для вихідців з усіх станів. Аж до того часу, коли майже за сорок років з’явився колегіум у Переяславі, «чернігівські Атени» утримували друге місце за числом вихованців.
Максимович також відомий своєю літературною творчістю. Він – автор віршів, проповідей, повчань, тлумачень, переробок та перекладів латиномовних текстів католицьких і навіть одного протестантського автора (цей переклад згодом заборонили). Незалежно від жанру, Йоан полюбляв писати у віршованій формі, навіть змалював віршами свою мандрівку з Чернігова до Тобольська. Його книги, крім однієї, побачили світ у Чернігівській друкарні, деякі використовувалися для навчання в колегіумі. Максимович – яскравий приклад дієвого українського православного інтелектуала другої половини XVII – початку XVIII ст., який служив на благо Церкви, отримуючи натхнення не лише зі східних, а й із західних джерел та богословської думки.
Типовою була й доля цього діяча. Як і інші церковні мужі, які пережили Івана Мазепу, він був змушений таврувати колишнього патрона за виступ проти російського царя. Скільки в мотивах таких вчинків українських ієрархів щирості, а що саме визначали примус і загроза репресій, нам залишається лише здогадуватися. Цілком можливо, що не всі дії гетьмана Йоан схвалював. Принаймні, скидається, що він мав товариські стосунки із сином страченого за наказом Івана Мазепи Василя Кочубея. Зрозуміло, що ні успішної кар’єри, ні канонізації в 1916 році Максимовича не було би без лояльності до петербурзького престолу.
В зібранні нашого музею зберігається дещо пошкоджений примірник одного із творів Йоана (Максимовича) «Феатрон ілі позор нравоучительний» (Чернігів, 1708). Його свого часу автор якраз і подарував Василю Васильовичу Кочубею – майбутньому полтавському полковнику, який за життя назбирав велику, як на свій час, кількатисячну бібліотеку. Щонайменше від першої половини 1940-х років екземпляр зберігається в історичному музеї. Раніше, ймовірно, книга належала деякий час якомусь церковнослужителю. Цей твір – опрацьований переклад латиномовного католицького трактату, виданого в Римі 1631 року. Він містить різні поради «царям, князям, владикам и всім чинам», ілюстровані прикладами з життя різних «вождів», про те, як мають діяти й чого дотримуватися «начальники». В одній із рекомендацій, наприклад, є нагадування, що царство укріпляється милосердям царя і «начальнику» краще дбати про те, щоб заслужити любов підданих, а не тримати їх у покорі страхом. У іншій проголошується, що життя зверхника має бути наповнене працею та бідуваннями, повсякчасним клопотом про спасіння та здоров’я людей.
Підготував Максим Яременко, старший науковий співробітник Національного музею історії України
