Великдень – не лише найбільше весняне свято, а ще й найвеличніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Тому в ньому переплелися християнські й дохристиянські сюжети (аграрних культів, приходу Весни). Це зумовило велику кількість обрядових дій і різноманітних за структурою й функціями звичаїв.

Великодній цикл складається з вербного (білого, живного, страсного, чистого) тижня, власне Великодня та поминального тижня (проводи, гробки).

У вербну неділю в церкві освячували і роздавали гілки верби. Від цього дня починали активно готуватися до Великодня.

До четверга (Чистого четверга) мали завершити всі хатні, польові та городні роботи. До сходу сонця у господі мало бути все вимито і святково прибрано. Щоб бути здоровим і успішним цілий рік, у Чистий четвер затемна вся сім’я мала викупатися, перевдягнутися у чистий одяг. Дорослі, які хотіли позбутися хвороб, удосвіта йшли купатися до річки або ж обливалися колодязною «непочатою» водою.

Страсна свічка, принесена запаленою із церкви ввечері цього дня, забезпечувала захист від «нечистих», нею випалювали оберегові хрести на одвірках вікон і дверей у хаті, стайні, клуні.

У більшості регіонів України в Чистий четвер кололи порося, бо м’ясні страви зі свинини (шинка, кендюх, поріб’я, ковбаса) були традиційними на великодньому столі. У ХІХ ст. існувала традиція різати ще й поросятко, бо за старим звичаєм, разом з паскою, у церкві святили печене порося з хроном у зубах. Степан Руданський писав:

Несе мужик у ночовках

Додому свячене:

Яйця, паску і ковбаску

Й порося печене.

І порося – як підсвинок,

Та ще й з хріном в роті…

Хрін у зуби потрібно було покласти так, щоб привернути увагу перехожого і той пожартував над фізіономією поросятка. У деяких населених пунктів поросятко фарширували кашею.

Для запікання поросяти використовували спеціальний керамічний посуд – поросятник. У Національному музеї історії України зберігається поросятник із села Старосілля Київської області (нині село затоплене Київським водосховищем). Поросятник до музею потрапив з Кабінету антропології та етнології імені Хведора Вовка (цього року виповнилося 100 років від дня заснування). Уже в 20-х роках ХХ століття подібний вид посуду в Україні зникає із ужитку. 

Підготував Сергій Сіренко – провідний науковий співробітник Національного музею історії України