Маніфест про скасування кріпосного права в Російській імперії. 1861 р. Санкт-Петербург.
19 лютого 1861 року Олександр ІІ видав маніфест про скасування кріпацтва в Російській імперії, яка, на той час, контролювала близько 85% українських земель. Більшість українців тоді були селянами, тому видання маніфесту “царем-визволителем” стало однією з найважливіших подій в історії Наддніпрянської України ХІХ ст.
Кріпацтво – форма особистої залежності селян від землевласника, підґрунтям до якої слугувала юридична приналежність землі згаданому землевласнику та неможливість селян самовільно полишати земельний наділ. Це явище відоме ще з часів Київської держави (XI–XIII). Проте оформлення класичного кріпосного права відбувалося протягом XІV–XVI ст. й призвело у першій половині XVII ст. до майже повного закріпачення українського селянства.
Козацька революція середини XVII ст. на понад століття знесла кріпацтво на землях Наддніпрянщини. Згодом кріпацтво на цих землях було відновлене російською владою лише в 1783 році. Більше того, законодавчі норми в Російській імперії першої половини ХІХ ст. фактично робили владу поміщика над підданими селянами необмеженою, зокрема, землевласник одержав право регулювати навіть особисте життя своїх кріпаків.
Свідоцтво на дозвіл взяти законний шлюб кріпакам. 1823 р. Із зібрання музею.
Економічна система, базована на праці закріпачених селян, була екстенсивною за своєю суттю, і в умовах нового часу прирікала держави і їхні суспільства на відсталість, економічні негаразди й загрози суспільних потрясінь. Саме тому більшість європейських країн скасували кріпосне право до середини ХІХ ст. Найдовше в Центрально-Східній Європі воно протрималося у Російській імперії. До його скасування імперську верхівку підштовхнули поразка у Кримській війні та масштабні селянські виступи.
Маніфест про скасування кріпосного права в Російські імперії та серія відповідних законів передбачали особисте звільнення селян й надання їм громадянських прав. Поміщики мали передати селянським господарствам присадибні ділянки та визначену (різну для кожної губернії) площу польових наділів. Землю селяни отримували за викуп: 20% суми платили селяни, а 80% – держава (за це селяни аж до 1906 року виплачували державі викупні платежі). Перші кілька років (доки селянин з поміщиком не укладав викупної угоди) він залишався у статусі тимчасовозобов’язаного і продовжував виконувати панщину та інші повинності. При цьому визначені польові селянські наділи були відносно невеликих розмірів, тому що малоземельні селяни були дешевою робочою силою для поміщицьких господарств (у володінні яких залишалася левова частка сільськогосподарських земель).
Попри важкі умови звільнення з кріпацтва, ця подія стала потужним поштовхом для соціально-економічного й культурного розвитку земель Наддніпрянської України.
Підготував Анатолій Бараннік, науковий співробітник Національного музею історії України
