У першій половині лютого 1648 року (вірогідно, ближче до середини місяця за новим стилем) на Запорозькій Січі сталася подія, що мала далекосяжні геополітичні та внутрішньоукраїнські наслідки. Тоді, після першої перемоги над залогою коронного війська та встановлення козацького контролю над Запоріжжям, було обрано гетьманом Війська Запорозького Богдана Хмельницького (близько 1595–1657). Дуже швидко очолене ним козацьке повстання переросло у революцію, що суттєво змінила ситуацію у цій частині Європи.
Річ Посполита, куди досі входили українські землі, охоплені революцією, до її початку залишалася однією із найпотужніших європейських держав. Однак знекровлена спочатку майже десятилітнім змаганням із Богданом Хмельницьким, а затим тривалими подіями Руїни, та, втративши, зрештою, частину території, Річ Посполита суттєво послабила геополітичні позиції, а наприкінці XVIII століття взагалі зникла із політичної карти, поділена сильнішими сусідами. Натомість, Московська держава, розширивши після Переяславського договору 1654 року кордони шляхом включення частини українських територій, ставала потужнішою. Зауважмо, що й Російська імперія, і Радянський Союз змогли досягнути найбільших успіхів у різноманітних сферах саме тоді, коли до їхнього складу входити українські землі зі своїми природними та людськими, інтелектуальними та культурними ресурсами.
Для України козацька революція означала не лише розпорошення територій по сусідніх державах. Хоча Хмельниччина і перервала еволюційний розвиток усвідомлення місцевою соціальною верхівкою власної самості та відмінності від решти регіонів Речі Посполитої, однак натомість з’явилася козацька автономія, що її і зараз дещо метафорично називають «Українською козацькою державою». Гетьманщина у межах Російської імперії проіснувала аж до останніх десятиліть XVIII століття, позначаючи особливий простір зі своїми порядками і нормами, устроєм та адміністрацією, і, що важливо, домодерними національними уявленнями місцевої політичної еліти. Та навіть зникнувши, козацька автономія продовжувала відігравати визначальну роль у національному житті, адже перетворилася на один із символів української державності в минулому. У крайніх радикальних уявленнях про вітчизняне минуле Гетьманщина взагалі асоціюється з Україною, що, звісно, цілком помилково: величезні українські землі перебували поза юрисдикцією козацьких гетьманів.
Богдан Хмельницький – особистість яскрава та неординарна – вже від сучасників отримав цілком протилежні характеристики. Не залишали його у спокої й нащадки. У XIX та XX століттях ця постать стала частиною російської імперської та радянської ідеологій і продовжувала ділити людей на симпатиків гетьмана та тих, хто його ненавидів. Добре такий поділ та ідеологічне використання бачимо на прикладі встановленого у Києві на Софійській площі у 1888 році пам’ятника Богданові Хмельницькому. Початковий проект монумента із композицією Переяславської ради, постатями українця, росіянина та білоруса, а також фігурами поляка, католицького священика і єврея під кінськими копитами мав наголосити на «єдіной і нєдєлімой Россіі» та мав виразне антипольське та антиєврейське спрямування.
На велич того чи іншого достойника вказують і поширені про нього легенди та міти. Не оминула ця доля й гетьмана. Ба більше, маємо кілька таких у музейних середовищах різних країн, зокрема і в нашому музеї. Чи не найвідоміша легенда, що її наші відвідувачі мають змогу побачити на власні очі у постійній експозиції, – так звана шапка Богдана Хмельницького. Історичному музею у Києві її подарував Білоруський державний історичний музей у 1954 році з нагоди 300-ліття так званого возз’єднання українського та російського народів (цей імперсько-радянський міт саме у 1954 році був остаточного викристалізуваний). Згідно з прикріпленою до шапки запискою, вона нібито зберігалася у далекої родички гетьмана. Саме в неї предмет придбано на початку XX століття і в 1911 році подаровано Київському художньо-промисловому і науковому музею (попереднику музею). Попри прив’язування до славетного гетьмана, убір серйозно так і не дослідили, а достовірних доказів його належності козацькому зверхнику не наведено, як і того, чи це взагалі елемент світського чоловічого костюму.
Ще одна, молодша за віком народження легендарного ореолу, річ, копія якої є в нашій експозиції, а оригінал – у Військовому музею у Стокгольмі, – так званий прапор Хмельницького XVII століття. Кілька головних доказів вказують на безпідставність його приписування гетьману: прапор не відповідає жодному із відомих описів головних козацьких знамен; виготовлений із неналежного статусу гетьманського прапору дешевого матеріалу (не шовкова, а лляна тканина) та примітивно оформлений (а не, як годиться – по-мистецьки); має одностороннє, замість звичного двостороннього, зображення. Дослідників насторожували також замалі розміри прапора та невідповідність відомим (горизонтальним) конфігураціям гетьманських прапорів. Тож перед нами, як припускають, чи знамено якогось козацького підрозділу (можливо, того, що перебував при гетьмані), чи елемент якоїсь гетьманської рухомості, який ідентифікував її.
На посмертну популярність Богдана Хмельницького вказує і поширення його зображень. Наприклад, у колекції музею зберігається портрет гетьмана XIX століття, що належав київському міщанину Буренкову, а від 1887 року зберігався у Церковно-археологічному музеї при Київській духовній академії.
Підготував Максим Яременко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник музею.
