Гравюра художника Михайла Михалевича «Крути», 1939 р. З експозиції відділу «Музей Української Революції 1917–1921 рр.»
Бій під Крутами й досі залишається однією з найзаміфологізованіших сторінок боротьби за українську державність у 1917–1921 роках. Тривалий час ця подія була загадковою та малодослідженою. Ситуація змінилася на краще лише останнім часом, але проблема відсутності достатньої кількості документальних свідчень про чисельність військ, перебіг подій, кількість втрат і нині є актуальною. Тільки із посиленням зацікавленості фахових українських істориків цією темою міфи, створені навколо бою під Крутами, поволі зазнають руйнації в суспільній свідомості.
Одним із найпоширеніших спотворених фактів про крутянські події можна вважати кількість крутян, які протистояли більшовикам, – 300. Звідки взялася ця цифра? Спробуємо зʼясувати.
19 березня 1918 року під час поховання в Києві загиблих вояків-крутян хтось виголосив промову, в якій порівняв загиблих вояків із легендарними захисниками Фермопіл – трьохсотма спартанцями. Це гарне та поетичне порівняння згодом опинилося на сторінках художньої літератури та навіть у деяких спогадах, написаних за багато років після бою. Так, у 1931 році український поет Олесь Бабій у поемі «Під Крутами» написав такі рядки:
Всі спочили в темній могилі,
Та нас в неволю не завернути,
Бо і в нас були вже Термопілі,
Бо впало триста, ген там, де Крути!
Так народився красивий міф, суть якого полягала у тому, що 300 беззбройних та невишколених юнаків кинули проти більшовицького війська. Зраджені військовим командуванням та Центральною Радою, яка не рахувалася з їхньою жертвою, ці молоді люди прийняли останній нерівний бій і всі загинули. Історична ж дійсність була дещо інакшою.
Насправді ядром оборони станції Крути під час бою 29 (за іншими даними 30) січня 1918 року стали не «нашвидкуруч» мобілізовані юнаки. Осердям українського гарнізону був бойовий відділ з числа юнкерів І-шої Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Помічний студентський курінь, який не планували залучати до бойових операцій, створили в Києві в середині січня 1918 року з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів ІІ-гої Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Та обставини склалися не так, як очікувалося. Оскільки представники Помічного куреня висловили ініціативу виїхати на фронт разом із учнями І-шої Української військової школи, їм надали на це дозвіл. Помічний студентський курінь прибув на посилення оборони станції Крути 29 січня.
За спогадами Аверкія Гончаренка, який фактично взяв на себе командування українськими силами під час бою, разом сили оборонців налічували 20 старшин і 500 бійців. У сучасних дослідженнях українські історики, зокрема Михайло Ковальчук, наводять такі числа: на початку бою сили захисників станції становили 100 вільних козаків і вояків куреня Смерті, 300 юнаків 1-шої Української військової школи та 116 січовиків Помічного куреня.
Наші вояки під час бою зазнали втрат. Але його наслідки аж ніяк не можна вважати трагічними для оборонців Української Народної Республіки, оскільки втрати більшовиків були в рази більшими. А найголовніше, хоч і дорогою ціною, проте нашим воякам вдалося затримати більшовицьке військо й допомогти таким чином українській владі втриматися у столиці тоді, коли на переговорах у Бересті-Литовську приймались доленосні для України рішення.
Підготував Богдан Скопненко, провідний науковий співробітник Національного музею історії України
