Разом із Українською революцією почав формуватися рух Вільного козацтва – надзвичайно цікавий феномен національного життя, який засвідчив безперервну тяглість етапів та періодів українського відродження. Збережена селянством памʼять про козацьку державу – Гетьманщину, стала підставою для розгортання справді масового народного руху, учасники якого ставили собі за мету утвердження суверенності України.
Вже у березні 1917 року у Звенигородському повіті (на його теренах відбувалися визначальні події козацького та гайдамацького періодів нашої історії) почали утворюватися перші групи вільних козаків. Ініціаторами цього руху стали мешканці с. Гусакового Андрій та Никодим Смоктії – культурні господарі, які з пієтетом ставилися до української минувшини (Андрій Смоктій – відомий етнограф, автор матеріалів про Коліївщину та Тараса Шевченка). Невдовзі рух за відновлення козацтва охопив цілком Київщину та сусідні губернії У квітні 1917 року у Звенигородському повіті відбувся перший з’їзд Вільного козацтва, на якому кошовим обрали Семена Гризла (1922 року він загинув у бою з більшовиками). На з’їзді визначили, що метою організації є «оборона вольностей українського народу та охорона ладу»; до Вільного козацтва заборонено було вступати людям, «ворожим українській справі, а також покараним судом за карні вчинки». Структура Вільного козацтва розбудовувалася згідно із принципами часів Гетьманщини: керівні посади обіймала тільки виборна старшина, низовою ланкою були створені в селах чи містечках сотні, які в межах повітів об’єднувалися в курені, а в межах губернії – в коші (згодом – полки).
Восени 1917 року Вільне козацтво вже налічувало 60 тисяч шабель: із Київщини відроджений козацький рух поширився на Полтавщину, Чернігівщину, Катеринославщину. Херсонщину, Кубань. З одного боку, Вільне козацтво стало українською територіальною самообороною, з другого – почало виконувати й військово-поліцейські завдання: це було вкрай важливо, з огляду на остаточний розвал Російської армії восени 1917 року та на величезну масу озброєних дезертирів, які грабували населення не лише прифронтових губерній, а й загалом України. Зважаючи на це, Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради покладав на вільних козаків завдання підтримки місцевих органів української влади та боротьби із грабіжництвом.
9 жовтня Генеральний Секретаріат, обговоривши «справу заснування організацій Вільного козацтва», ухвалив розробити відповідну законодавчу базу для розвитку цієї організації. А 16 жовтня в Чигирині, давній гетьманській столиці, розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. В ньому взяли участь 300 делегатів майже з усіх регіонів України. Головним отаманом обрали Павла Скоропадського, почесним отаманом – Михайла Грушевського, наказним отаманом – Івана Полтавця-Остряницю. Також ухвалили рішення про організацію військово-козачої школи та заснування часопису «Вільний козак». Місцем розташування управи Вільного козацтва визначалася Біла Церква.
Під час більшовицької агресії проти України взимку 1917–1918 років Вільне козацтво у боях засвідчило, що в тих умовах така форма «низової» самоорганізації збройної української сили була однією з найефективніших. І йшлося не лише про селянство: сформовані робітниками київських заводів частини Вільного козацтва відзначилися у боях із більшовиками за Київ у січні 1918 року. Що ж стосується Звенигородського повіту, то він залишався для більшовиків неприступною фортецею. Командувач більшовицькими військами Михайло Муравйов згодом змушений був визнати: «Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам».
Ілюстрація: прапор Мошенського куреня Вільного козацтва (селище Мошни на Черкащині). Із зібрання НМІУ
Підготував Олександр Хоменко, науковий співробітник відділу«Музей Української революції 1917–1921 років» НМІУ
