Чи практикував український священнослужитель народну магію? І чому нотатки М. Бодянського та І. Базилевського написані російською мовою? Про це – у завершальному матеріалі про унікальний документ із фондів НМІУ – особистий зошит Максима Гавриловича Бодянського (1783–1846), священника з селища Варви Полтавської губернії, батька видатного українського археографа Осипа Бодянського.

Як ми пам’ятаємо, Максим Гаврилович переписав нотатки свого сусіда – дворянина Івана Базилевського, у власний зошит, а згодом, отримавши оригінали цих нотаток, додав їх до свого рукопису. Характерно, що М. Бодянський у 1817 р. обмежився лише копіюванням медичного порадника. Це не дивно, адже в нотатках І. Базилевського містилася низка релігійно-філософських та магічних записів. Ось приклад одного з таких текстів, що радше нагадує потік свідомості:

Внѣ круга естества находится порядокъ вещей изъ оныхъ непостижимыхъ судебъ безконечно производящихъ наши понятия зъдѣлавшись еднакожъ по особливому благоволенію предвѣчнаго близкимъ къ намъ и драгоцѣннѣйшимъ нашимъ благимъ какъ скоро человѣкъ возвышенъ будетъ над собою несется къ нему и преклоняются симъ богъ глаголетъ къ нему и покрываетъ свои таинства являетъ ему свою волю, смертные признайте законы; вѣрьте покланяйтесь повиноваться вотъ ваша доля драгоцѣнное его не к порабощению вашему здѣланное но къ удержанию васъ отъ заблуждения дабы утвердить шествіе наше над пропастію по пути верховнаго блаженства

Джерело цього дивного тексту точно встановити не вдається. Проте він має стилістичні перегуки з відомим твором Олександра Радищева «Подорож із Петербурга до Москви» (1790).

Також серед зазначених записів містилися замовляння та молитви, що мали посприяти плодючості бджіл. У цих текстах поєднувалися християнські елементи та фольклорні мотиви. Наприклад, у декількох замовляннях поряд із «Отцем і Сином, і Святим Духом» згадується загадкова «царівна Мурафея Садуфея», що виступає тут володаркою комах, зокрема бджіл:

Дай Боже добридень

Мурафея Садуфея дивная царевна

Посылаю я тебя

На божий свѣтъ на всякий цвѣтъ

Отъца и сина и святаго духа аминь

Процитовані тексти мають російське походження, можливо, навіть старообрядницьке. Поряд у тексті міститься уривок із тропаря преподобного Зосими Соловецького (пом. 1478) – засновника Соловецького монастиря. Його вшановували як покровителя бджолярів.

Як для порядного священнослужителя, всі ці записи виглядали неприйнятно. Тому Бодянський-старший, «особа духовного звання», поставився до них скептично. Зате вони відкривають нам вікно у світ уявлень провінційної української шляхти межі XVIII–XIX ст. Чудернацьке переплетіння християнства з новітніми філософськими течіями та магічними практиками – цікава й малодосліджена грань цих уявлень. Інша, не менш цікава, грань – мовне питання.

Пригадаймо, в тексті «лѣчебника простого», отриманого Бодянським-старшим від свого сусіда, зазначалося, що його перекладено «с полского на руской». У опублікованих медичних порадниках середини XVIII ст., що походять як з Лівобережної, так і з Правобережної України, трапляється багато полонізмів і латинізмів, а загалом мову цих творів характеризують як староукраїнську. В такому сенсі медичні записи з нотаток Базилевського-старшого відрізняються від згаданих порадників, оскільки не містять польських та латинських запозичень (хоча порадник нібито перекладений «с полского») й написані вже російською мовою. Водночас наявність у ній українських рис та відвертих помилок може означати, що автори / перекладачі записів, віддалившись від польських і староукраїнських літературних традицій, ще недосконало опанували й російську, на той час незвичну в цій частині України.

Показово, що в дитячій приписці (найімовірніше, зробленій ще малолітнім І. Базилевським) вжито суто російську форму «батюшка» (замість українського «батечко / батько») з невластивим українській мові суфіксом –ушк / –юшк. Однак, поза сумнівом, розмовною мовою Базилевських, як і Бодянських, була саме українська. Як пояснити цю мовну практику?

Вочевидь, ми маємо справу з ситуацією того періоду, коли українці колишньої Гетьманщини (Малоросії) прийняли російську як власну літературну мову. Нині це має дивний і нелогічний вигляд. Але тоді користування російською як власною писемною мовою органічно поєднувалося для багатьох представників дворянства й духовенства з відчуттям своєї окремішності та місцевим патріотизмом. Власне, це й були елементи малоросійської національної свідомості, що відіграла ключову та суперечливу роль в українській історії. Вона стала однією з вагомих підстав модерної української національної ідентичності, проте була несумісна з нею. Для утвердження модерної української нації малоросійська ідентичність мала залишитися в минулому.

Вадим Арістов, науковий співробітник НМІУ