У Національному музеї історії України руки Олени Гаврилюк творять дива. В її реставраторській майстерні до пам’яток повертається життя, але зберігається шарм старовини.
Олена Гаврилюк – завідувачка відділу наукової реставрації НМІУ, художниця-реставраторка творів з тканини І-ї категорії та нині єдина в Україні атестована художниця-реставраторка творів зі шкіри. Пані Олена сподівається, що реставрацію музейних предметів зі шкіри продовжать учні, котрих багато років вона навчала в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, викладаючи реставрацію шкіри та технологію органічних матеріалів у майстерні реставрації творів декоративно-ужиткового мистецтва.
Олена Гаврилюк розповідає, як прийшла в реставрацію, з якими предметами та матеріалами їй доводиться працювати, а також пояснює, в чому полягає унікальність фаху реставратора.
Нове життя – старим предметам
З дитинства мала два захоплення – малювання і шиття. Ще в середній школі почала шити одяг для себе та мами, створювати різноманітні прикраси з намистин та бісеру. Мріяла стати дизайнером жіночого одягу, тому і закінчила Академію легкої промисловості України. Тканина – це моє покликання. Обожнюю її з дитинства, відчуваю її на дотик. Після навчання працювала в ательє, шила на замовлення.
У реставрацію в 2002 році привів мене батько – професор НАОМА, відомий реставратор творів з металу вищої категорії, автор численних наукових праць та підручників з реставрації Олександр Мінжулін. Саме він переконав, що у музеї мої здібності по-справжньому стануть корисними для держави і суспільства. У процесі роботи виявилося, що не тільки створювати нове, але й давати нове життя старим предметам – дуже захопливий процес. Дизайном та шиттям одягу продовжую займатися для душі на дозвіллі.
Мій шлях– поєднання різних матеріалів
На початку реставраційної кар’єри працювала переважно з предметами з текстилю. Але в музеї зберігається величезна колекція одягу, килимів, прапорів, військової амуніції, головних уборів, взуття, прикрас з коралів, які поєднують різні за походженням матеріали: тканину, шкіру, метал, дерево. Щоб професійно реставрувати комбіновані предмети, багато навчалася в Україні та за кордоном. За 17 років роботи пройшла 13 стажувань, переважно за межами України.
Зараз працюю над сідлом «кульбака» ХVІІ ст., яке належало знатному і заможному шляхтичу. Для реставратора цей предмет дуже складний. У сідлі поєднані такі матеріали, як шовкова парча зі срібним гаптуванням, шкіра, дерево, картон. Сідло декороване золоченими накладками зі срібного сплаву, оздоблене емалями та напівкоштовним камінням... Кожен з цих матеріалів потребує окремого підходу і має свою програму реставраційних заходів. Реставрація ведеться поетапно і дуже делікатно, особливо потрібна ювелірна точність під час очищення та укладання тонесеньких напівзруйнованих металевих ниток парчі.
Запам’яталася робота над ранковою кофтою Матіне ХІХ ст. Вишукана річ з прозорої білої бавовни (серпанку) на реставрацію потрапила в дуже пошкодженому вигляді. Були проведені комплексні реставраційні заходи – очищення, пластифікація, дублювання. Нитки попереднього ремонту (штопання) вирішили залишити як історію побутування предмету. Тепер цим ніжним предметом жіночого гардеробу заможної містянки можна милуватися на виставці «Жінки прекрасної епохи».
Експонувався в нашому музеї відреставрований мною подільський килим ХVІІІ ст. Великий тканий вовняний виріб – 230 на 142 сантиметри. Пам’ятка була забруднена, мала локальні плями від воску, втрати окремих ниток і руйнацію декількох фрагментів. У процесі реставрації провела очищення, відновила плетення втрачених фрагментів, здублювала на нову основу.
Шкіра – матеріал примхливий
Шкіра – примхливий матеріал. Під час старіння шкіри відбувається багато незворотних процесів, зокрема, втрата еластичності, міцності, короблення та зсідання. Складними в роботі бувають пам’ятки, у яких одна деталь виготовлена з різних за походженням матеріалів (наприклад, тканина та шкіра) і які по-різному змінили свої розміри під впливом часу. Доводиться вигадувати, яким чином їх з’єднати і при цьому не спотворити первісний вигляд пам’ятки.
У музейній експозиції перебуває ківер гусара 1818 року. Пам’ятка виготовлена зі шкіри, текстилю та металу. Під час реставрації пам’ятку було розібрано на деталі, над якими окремо проводились реставраційні заходи.
Продовжили життя прапору
У колекції Національного музею історії України зберігається Знамено Українського запорізького полку. Воно є учасником національно-визвольного руху та свідком творення української державності у період Української Народної Республіки 1917–1921 років. Цей прапор, розмірами 134 на 106 сантиметрів, виготовлений з двох полотнищ шовкової тканини червоного кольору, декорований олійним живописом та оторочений металевою бахромою з трьох сторін. Пам’ятка неодноразово перебувала під загрозою знищення. Її намагалися врятувати підклеюванням латок на клей «Момент», зшиванням розривів, поновленням фарби. Стан прапора було визнано незадовільним, а реставрацію – застарілою. Над реставрацією прапора я і моя колега Марія Орлик працювали 2 роки. На початку проведено повний демонтаж прапора. Укріплено фарбовий шар. Наступним кроком стало очищення тканини від щільних пило-брудових нашарувань. Ретельно підбирали розчинник. Потім провели дублювання тканини спеціальним клеєм. Місця розривів і висипань ниток основи та піткання додатково укріпили перекриттям укладених ниток прозорою тканиною. Окремо провели роботи з реставрації олійного живопису та металевої бахроми. Тривала та кропітка робота над прапором була завершена після здійснення загального монтажу. Черговий раз унікальній пам’ятці було врятоване життя.
Вправність рук та інтелект
Художник-реставратор – професія унікальна. Фахівець має володіти знаннями з історії, хімії, вміти проводити дослідження і, звісно, вправно працювати руками. Не обійтися без художнього хисту і знань про технологію виготовлення матеріалів. Реставратор повинен бути вдумливим, здатним зважити усі ризики і переваги. Перед початком реставрації кожен предмет ретельно вивчаємо, досліджуємо й обираємо оптимальний варіант. Головне – зберегти пам’ятку, уникнути некоректного втручання, визначити межі реставрації. Художник-реставратор повинен постійно вчитися та самовдосконалюватися. Наукова реставрація неупинно розвивається – з’являються нові матеріали, нові методики, нове обладнання. Тому реставратори нашого відділу беруть участь у різноманітних міжнародних науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах, їздять на навчання за кордон.
