Марія Орлик є єдиним реставратором живопису в Національному музеї історії України. Працює у закладі з 2015 року. Сьогодні вона відгорнула нам завісу таємниці відновлення живописних творів та поділилася своїм баченням сучасної реставрації.
Як стають реставраторами живопису. Я закінчила Державну художню школу імені Тараса Шевченка. Вступила до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури на реставрацію творів живопису. Після випуску моя викладачка Тетяна Тимченко рекомендувала мене до музею.
Спершу, коли приходила до академії ще у шкільні роки, то й не знала про існування такої професії. Але коли вже потрапила на кафедру, воно було все таке таємниче, неймовірне, охоплювало різні галузі. Стало цікаво, тому саме тоді остаточно вирішила бути реставратором. І не шкодую.
Найцікавіше в реставрації живопису. Коли я лише починала займатися реставрацією, мені не подобалися технічні, грубі процеси: робота з підрамником, очистка від бруду тощо. Мені подобалося тонувати, очищати від лаку. Тонуванням у професійній термінології називають відновлення втрат фарбового шару. Але з часом, коли ти раз за разом бачиш, як завдяки твоїй праці фактично відроджується пам’ятка, що могла бути в дуже поганому стані, це надихає, ти перестаєш ділити роботи на цікаві й нецікаві.
Реставрація — це такий рендом. Ніколи не знаєш, який квест випаде тобі цього разу. Практично завжди береш роботу й думаєш: “А, ну я тут те, се”, п’ять-шість стандартних пунктів реставраційного плану. А потім вилазить і сьомий, і восьмий, і чотирнадцятий… Реставрація нескладної середньої роботи триває пів року, складної — рік.
Постійно є поле для розвитку. Ми їздимо на конференції, знайомимося з новими дослідженнями в цій сфері. Знаходимо різні можливості для стажування. Повсякчас намагаємося закуповувати нові матеріали, клеї тощо.
Справа мрії. Дублювальний вакуумний стіл. Він необхідний для того, аби приєднати до звороту живописного полотна, яке зазнало значних пошкоджень і втрат, додаткове полотно. Це складні й дуже дорогі пристрої, яких в Україні є буквально пару штук, переважно у Львові, і почали ці столи з’являтися в нас зовсім нещодавно.
Реставрацією живопису не може займатися не художник. Ми володіємо різними техніками живопису, зокрема фламандським, італійським та іншими. І йдеться не лише про нанесення мазків, а й про вивчення так званого технологічного живопису старих майстрів, картини яких є живописним “сендвічем” із багатьох шарів. Полотно, яке теж може бути дуже різним, залежно від особливостей регіону й епохи, вкривали проклейкою, зверху наносили ґрунти різної кількості шарів та різних кольорів, далі — різноманітна імпрематура і підкладні шари живопису, багато фарбових шарів та шар лисування.
На Заході приділяють велику увагу вивченню технології живопису, а також матеріалів старих та сучасних. Звісно колеги з Заходу мають краще технічне та матеріальне забезпечення, що безумовно впливає на якість реставрації. Однак наших реставраторів краще готують як художників.
Чудово витримую клопітку, монотонну реставраційну роботу, адже це моє покликання. Медитація. Якщо таки щось набридає, просто перемикаюся на інший вид роботи, в нашій професії завжди є на що перемкнутися.
Один із основних принципів сучасної реставрації — зворотність. Наприклад, якщо розглянути процес тонування. Для нього маю пензлики із трьох волосин. Ними наношу багато шарів величезної кількості крапочок, різних відтінків, теплих і холодних. Разом вони створюють певний хаос, який, із одного боку, маскує втрати та відновлює візуальну цілісність зображення, а з другого — дозволяє відрізнити реставровані ділянки від оригінальних авторських. Також завжди наношу шар лаку, який відокремлює моє тонування від авторського шару. В разі чого цей лак можна розчинити, прибравши реставраційний шар.
Раніше втрати живопису просто записували, ще й із виходом на авторську поверхню. З погляду сучасної реставрації, це просто жах, адже псується авторська робота. Сучасна наукова реставрація виникла наприкінці ХІХ ст.
Багато доводилося працювати з іконами. Переважно під час навчання. Деякі з них мали до п’яти шарів, якими записували попередні. Це називалося поновленням ікони. Мені не траплялися такі шари-записи, які б мали мистецьку цінність. Але якщо б такий був, його теж можна врятувати — для цього проводять розшарування. Такі питання вирішує не сам реставратор, а реставраційна рада.
Найбільший мій проект у НМІУ — реставрація Прапора Українського Запорізького полку. Унікальна пам’ятка уенерівського періоду, яка дивом уціліла в радянський період як експонат, пов’язаний із “українськими буржуазними націоналістами”. З одного боку козак, із другого — Архангел Михаїл. На червоному шовку. Колись прапор зазнав неякісної реставрації, був склеєний клеєм “Момент”. Ми вичищали клей та виконували купу інших реставраційних процедур протягом майже двох із половиною років.
Працюю з роботами художників із наших теренів, переважно це ХІХ ст. Реставрувати роботи європейських художників не доводилося. В музеї працювала над кількома полотнами художника Опанаса Рокачевського, зокрема над портретом відомого київського купця і мецената Михайла Дегтярьова, на честь якого названа вулиця Дегтярівська.
Ми, реставратори, постійно оглядаємо фонди музею. В найближчих планах — реставрація портрета Гонти невідомого автора ХІХ ст. та портрет Володимира Антоновича пензля Івана Труша, які перебувають у експозиції.
Для себе малюю мало, в мене ж сім’я. Переважно квіти. Техніка алла прима, не складна.
