Виконуючим обов’язки уповноваженої особи з питань запобігання корупції в Національному музеї історії України є провідний фахівець з антикорупційної діяльності – Базиленко Олег Анатолійович.
Пані Наталія розповіла про нову роботу, а також про силу судової скарги в Речі Посполитій на межі XVI — XVII століть, про те, як заради актових книг ризикували життям і що вважалося для шляхтича найбільшим соромом.
«Дослідник, який пише мікроісторичну розвідку, залишається зі своїм героєм сам на сам»
Ви зазначаєте, що ваша майбутня книга постала з бажання розважити й розважитися. Водночас вона є результатом багаторічних дослідницьких пошуків і наукової роботи. Як ви шукали баланс між науковим і популярним? Які компроміси допускали?
Трішки історії про книжку для непосвяченого читача. Коли оголосили карантин, і було незрозуміло, скільки він триватиме, мені захотілося поділитися з друзями на фейсбуці роздумами про наше минуле. А саме тим, над чим я інтенсивно думала останні два роки — про ідентичність української шляхти від Люблінської унії 1569 року і до середини XVII століття.
Наталія Старченко. Джерело: сторінка героїні на фейсбуці
Почалося все з того, що я зазирнула в «Щоденник Люблінського сейму», виданий Михайлом Кояловичем 1869 року, щоб уточнити одну деталь щодо присяги волинян, і раптом зрозуміла — мої попередники читали цей текст якось не так. Несподіване відкриття змусило мене на певний час відірватися від монітора, щоб оговтатися, після чого я з великою пересторогою пішла перечитувати текст. Ефект був той самий. Ті люди, про яких в історіографії говорилося, що вони були іграшками в руках сильніших гравців і не усвідомлювали власного місця в історії, виявилися несподівано активними, з гострим відчуттям власної суб’єктності, з умінням відстоювати своє у, здавалося б, цілком безнадійній ситуації, де ламали зуби навіть гравці зі значно кращою позицією. Себто на Люблінському сеймі волинські князі та шляхта переграли значно сильнішого супротивника там, де спочатку на них взагалі не зважали. Адже, за початковим планом, Волинь мали приєднати до Польського Королівства як питому частину, що тривалий час була відірвана від Польщі і нарешті поверталася до неї, її прав і вольностей. Однак несподівано й для коронних учасників сейму, а водночас і для еліти Великого князівства Литовського, волиняни заявили, що вони представляють народ, який жодному іншому ні в чому не поступиться, зі своїми власними правами і вольностями. Завдяки своїй стійкості та впертості, їм вдалося написати собі й іншій частині «свого народу» (киянам і брацлав’янам) привілеї, дотримання яких гарантував своєю присягою король не лише від свого імені, а й від усіх його наступників на троні. А привілеї містили і непорушність кордонів, і збереження свого права, і руську/українську мову в судочинстві й королівській адміністрації на цих землях, і рівні права православних з католиками, і ще багато чого цікавого й потрібного для забезпечення суб’єктності «Волинської землі» та «Київського князівства», як зазначалося в актах. І тоді пазл склався. Стало зрозуміло, чому волиняни так затято в поунійному судочинстві боронили недоторканність свого права (ІІ Литовського статуту) та руську мову, що я зауважила раніше й про що встигла написати.
На свої місця стали й інші фрагменти моїх досліджень та досліджень колег, які засвідчували: теза про полонізацію української шляхти — не більш ніж історіографічний конструкт, продукт певного часу й місця. Ця історіографія творилася упродовж XIX — початку XX століття в Російській імперії та увібрала всі особливості свого часу й обставин. Вона виявилася дуже зручною для ідеологічних маніпуляцій у Радянському Союзі. І до неї вимушено повернулася українська історіографія незалежної України, бо іншої просто не було.
Так підписання Люблінської унії уявив польський художник Ян Матейко. Однойменна картина створена 1869 року і зберігається в Національному музеї в Любліні. Джерело: commons.wikimedia.org
Отож, перший мій допис на фейсбуці, датований 15 березня, був саме про «наших хлопців» на Люблінському сеймі. А далі я практично щодня писала про те, що для мене самої ще геть недавно було відкриттям. Себто до мене вже було багато досліджено, я не можу назвати себе першопрохідницею. Тут і роботи Наталі Яковенко, і Сергія Плохія, і Генрика Літвіна. Однак моє бачення минулого раптом набрало логічного і доволі повного вигляду. Пазл склався, хоч йому й досі бракує деяких фрагментів, над якими я або працюю, або планую працювати. Ці історії про ідентичність української шляхти увійшли до першого розділу книжки — «В пошуках власного імені».
Від початку формат фейсбуку диктував свої вимоги — відносно невеликий обсяг та завершена історія. Це дуже азартне завдання — розказати історію. Не велику оповідь про минуле, а саме story, оповідку/історійку. Я великий фанат мікроісторії з її увагою до казусів, окремої людини, деталей, себто малого масштабу в історії. Там, де минуле не стає в позу мовця, який розказує про себе з найкращого боку, воно й виявляє свої сутнісні риси.
Попри позірну легкість мікроісторичного письма, а також любов нашої історіографії до великих оповідей та великих пояснювальних схем, насправді написати добру мікроісторичну розвідку дуже й дуже непросто. Історик має відчувати свій матеріал кінчиками пальців, адже тут не заховаєшся за загальні слова й інтерпретаційні схеми, тут не відішлеш до кимось десь написаного, тут ти сам на сам зі своїм героєм і ти мусиш уявляти, чому він поводиться саме так. Потенціал таких досліджень для історіографії, як на мене, величезний.
Отже, форма не була для мене викликом. Звичка писати так званим академічним письмом інколи давалася взнаки, але тут мене спрямовувала на правильний шлях донька, яка нагадувала: «Ти не пишеш наукову роботу для своїх колег, ти маєш писати текст нормальною мовою». Щоправда, я й свої наукові розвідки намагаюся писати цікаво. Інша справа, що в суто науковій розвідці ти можеш відіслати до написаного кимось, а тут потрібно було пояснювати значно більше. Але це мало свої позитивні сторони. Зазвичай ти відповідаєш лише за те, що сам досліджуєш. Натомість написання оповідок вимагало знання значно ширшого контексту. Та й фейсбук — це миттєвий контакт із читачем, і це миттєвий відгук на написане. Читач може запитати будь-що. А тому доводилося багато читати та навіть одразу досліджувати.
Спочатку я писала про те, що добре знала, але потім такого, що вимагало думання, осмислення і пошуків ставало значно більше, аніж потребувала, як мені здавалося спочатку, розвага. Так що науковим сумлінням — можу сказати дуже відповідально — я не поступилася. Лише відмовилася від посилань, хоча і постійно долала спокусу — принаймні у книжці гамузом наприкінці кожної оповідки подавати посилання на джерела.
У листопаді я остаточно закінчила редагувати текст книжки «Українські світи Речі Посполитої». Це 105 історій про наше минуле. І хоча рука у мене постійно тягнеться додати туди ще якусь історійку, я мужньо тримаю оборону.
Я безмежно вдячна своїм читачам. Такої колосальної енергії до писання, яку я від них отримувала, у мене ніколи не було. Своїми питаннями вони розширювали мій погляд на історію. Я спробую назвати в книжці хоча б частину тих, завдяки кому вона була написана, принаймні читачів, які коментували, запитували, дякували.
«Чоловік мав думати передусім про порятунок життя, але залишався при судових книгах, скільки дозволяли обставини»
У вступі до майбутньої книги ви пишете, що залишилося лише 13 судових книг кінця XVI — початку XVII століть з Київського воєводства, із Брацлавського — лише окремі акти, а от з Волині — сотні документів. Чому відбувся такий розподіл?
Щодо Київського воєводства — я мала на увазі житомирські замкові книги, які, на думку Миколи Григоровича Крикуна, стали результатом роботи замкового уряду в Житомирі як такої собі філії Київського ґродського суду. Ці книги мають свої особливості. Скажімо, в них не представлені судові декрети, де фіксується перебіг судового процесу і «розмови» (контроверсії) сторін, себто аргументи на доведення вини і невинуватості. А це означає, що ми не маємо кухні судочинства, за якою переважно й досліджується більшість тем, причому не лише судочинство, але й уявлення та цінності шляхти.
Київські земські й ґродські книги згоріли в Успенській церкві Пирогощі у липні 1651 року. Збереглася для історії заява київського воєводи Адама Киселя, що з вогню він виніс сім земських книг, дев’ять ґродських, одну каптурову та окремі акти. Потому ці книги зберігалися в магістраті, де й були знищені в результаті кількох пожеж. До нас дійшов лише реєстр справ, який уклали десь наприкінці XVIII століття канцеляристи.
Фрагмент з книги Statvta y metrika przywileiow koronnych (звід правил діяльності судів Речі Посполитої) Станіслава Сарніцького. Малюнок ілюструє засідання земського суду з суддею, підсудком і писарем. Стародрук оцифрував Національний музей у Кракові, джерело зображення: hroniky.com
Брацлавські книги частково постраждали від козаків і міщан під час повстання Северина Наливайка, потім — через неналежне зберігання. Однак найдошкульнішого удару їм завдало повстання Богдана Хмельницького. З першої половини XVII століття вціліли заледве дві.
У Волинському воєводстві суттєво постраждали лише судові книги Кременецького повіту. Козаки, перебуваючи восени 1648 року в Кременці, порозбивали скрині, де зберігалися книги, позривали з них шкіряні палітурки, повиривали сторінки, дерли їх, частину порозрубували, інші попсували і порозкидали. Козакам активно допомагали селяни. Тож понівечені книги пролежали під снігами й дощами до квітня наступного року й потрапили до рук канцеляриста Євстахія Гізеля у жалюгідному стані. І він за дорученням писаря, але також «з повинності своєї», розуміючи, що «ніхто про них не дбає», коли настали «теплі й погідні» червневі дні, почав приводити книги до ладу — сушив надворі, приставивши до них сторожу, а на ніч заносив у підземелля, яке добре провітрювалося. Рятуючись від наближення «другої козачизни», Гізель замкнув книги і 5 липня залишив Кременець. Однак невдовзі знову був при книгах і, ризикуючи життям, продовжив приводити їх до ладу. Щоправда, козаки цього разу книжками не цікавилися, а лише, вряди-годи з’являючись до замку, шукали скарби. Але до нищення книг приклалися селяни, які упродовж двох тижнів перебували разом із худобою в замку, ховаючись від татар, «присяглих побратимів» козаків. Вони, як зазначав у звіті Євстахій Гізель, мало не спалили прибудови на вежі, а також гортали книжки, виривали сторінки та здирали шкіряні палітурки. Потому влаштували в «бібліотеці» ґродської канцелярії вбиральню та «плюгавили» книги. Особливо дісталося записам, які ще не були підшиті. Міщани пробували перешкодити такому свавіллю, але були в меншості. Тож ґродські книги дійшли до наших днів переважно фрагментами, інколи доволі випадково складені у подобу книг. На щастя, Центральний державний історичний архів у Києві відсканував кременецькі ґродські книги (чи те, що від них залишилося), і всі охочі можуть ознайомитися з цими матеріалами на сайті установи. До речі, менше постраждали кременецькі земські книги.
Сучасний вигляд Кременецького замку, місто Кременець Тернопільської області. Джерело: zamky.com.ua
Це суха така історія, але зверніть увагу на Євстахія Гізеля. Логічно, що під час того лихоліття чоловік мав думати передусім про порятунок життя, але він при книгах був приставлений і при них же й залишався стільки, скільки міг. Козаки з татарами наближаються, а він виносить щоранку аркуші, розкладає їх на подвір’ї замку, щовечора заносить. Дякуючи йому та ще писареві Янові Казимиру Рожинському, який залишив Гізеля при книгах, а сам, як зауважив Євстахій, поліг під Зборовом, ми й маємо ці джерела.
«Будь-яке фізичне насильство чи відбирання, пошкодження майна оцінювалося скривдженим в категоріях образи для честі»
Ви працюєте із судовими позовами, що стосуються як фізичного, так і психологічного насильства. Як відрізнялося ставлення до них у тогочасному суспільстві? Наскільки важко було отримати покарання за психологічне насильство?
Шляхтич, почуваючись ображеним, навіть якщо йшлося про побутову лайку, справді часто біг до замку і просив уписати до судових книг скаргу на кривдника. Лайка не була лише прикрим інцидентом, як може нам видатися. Вона зазвичай поєднувалася з погрозами, які шляхтич мусив сприймати серйозно. Адже могло йтися про ритуал «одповіді» — публічне оголошення про помсту, обов’язкову для шляхтича перед початком ворожих дій — порядний бо шляхтич мав бути відкритим у своїх помислах і діях. Тож скарга на лайку і погрози могла стримати потенційного нападника, або до процесу стримування переходили приятелі, намагаючись залагодити конфлікт.
З приводу самої лише лайки судових справ не ініціювали, але словесна образа зазвичай супроводжувала значніші шкоди. А от звинувачення в потаємних, а значить підступних діях, особливо оформлене в канцелярії у вигляді судової скарги, ганьбило шляхетську честь. Ось у таких випадках судовий процес був забезпечений. І якщо шляхтича називали особою простого стану або незаконнонародженим, «нечистого ложа сином» — тут кожен скривджений був зобов’язаний стати на захист своєї честі та очиститися від звинувачень. Оскарження в нешляхетстві передбачало процедуру доведення свого благородного походження через офіційне свідчення родичів з боку батька й матері. Утім, скривджений міг подати на кривдника до суду за образу честі. Позаяк він у таких випадках був певен у своєму походженні, то вже кривдник поставав особою, що безпідставно ображає честь «брата» по шляхетському стану, отже — чинить безчесно, непорядно, є особою без честі. Натомість довести чиєсь незаконне народження згідно з правом було неможливо, тож кривдник, покликаний до суду, мав публічно відмовитися від своїх слів, проказавши, що «брехав як пес». Це означало, що честь позивача відновлена за рахунок зменшення честі кривдника.
Скарга Михайла Линевського перед Луцьким ґродським судом від 20 лютого 1586 року на Олександра Семашка і його сина Миколая, які підкинули йому цидули з оголошенням про помсту. Сторінки луцької ґродської книги, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України
Водночас будь-яке фізичне насильство чи відбирання, пошкодження майна теж оцінювалося скривдженим у категоріях образи для честі. Заподіяти шкоду — образити честь постраждалого. Тому й передбачені були, особливо під час приятельських замирень, окрім матеріального відшкодування, ще й публічні перепрошення кривдником скривдженого, а також добровільне ув’язнення винуватця в замку. Тривалість такого «сидіння» залежала від заподіяної шкоди, але часто це був символічний жест упокорення перед постраждалим, моральне відшкодування за образу. Так що і фізичне, й психологічне насильство були тісно пов’язані.
«У ранньомодерну добу злочин почали сприймати не лише як приватну кривду, але й як переступ проти суспільства»
Ви називаєте судовий процес «прирученою помстою». Чи можна стверджувати, що формування законодавства в добу раннього модерну стало переходом на більш цивілізований рівень ритуалізованої жорстокості? Тобто, коли помста регулювалася чіткими правилами, погодженими суспільством.
Загалом увесь механізм залагодження конфлікту можна назвати прирученою помстою, бо всі дії, спрямовані щодо кривдника, характеризувалися як помста за образу. Судовий процес теж називали помстою. Але з часом вона справді каналізується, набирає усталених форм, спрямованих не стільки на заборону приватної відповіді на кривду, скільки на те, щоб зменшити втрати обох сторін конфлікту.
Водночас у судочинстві чіткіше звучить необхідність дотримуватися права таліону — око за око, вбитий за вбитого, рана за рану, що знайшло своє відображення у ІІІ Литовському статуті. Кривди чітко обраховуються. І це ніби крок назад, до архаїчних форм помсти. Але також це стримувальний механізм: позвавши супротивника до суду і не довівши своїх слів, ти можеш отримати покарання за злочин, в якому звинуватив іншого. В гру вступає суспільство, яке карає за порушення громадського спокою, так званого «покою посполитого». Злочин сприймається вже не лише як приватна кривда, яка має бути відшкодована, а й як переступ проти суспільства. Скажімо, забороняється у випадку замирення сторін з приводу убивства звільняти вбивцю від ув’язнення, яке називається «публічним покаранням». А якщо постраждала сторона таки його звільнить, то сама потрапляє в категорію винуватця.
Багато законів приймалися за ініціативою самих шляхетських корпорацій, що було швидкою відповіддю на потребу дня.
Як знецінення української шляхти вплинуло на суспільство? Зокрема це стосується поняття «честі» — ключового для цього прошарку. Чи можна стверджувати, що честь була важливою лише для шляхти?
Почну з кінця — честь була для шляхтича важливішою від життя, бо судове позбавлення честі (інфамія) означало вилучення особи зі шляхетського стану, а значить — публічну смерть. Це був удар для всього роду, як і баніція — тимчасове чи «вічне» вигнання за межі держави, позбавлення громадянських прав. Теоретично таку людину можна було безкарно вбити, а всіх навколо попереджали про заборону спілкуватися з банітом під загрозою баніції для непослуха.
Скажімо, за відсутності виконавчої влади, яка могла змусити шляхтича до виконання судового вироку, думка шляхетської корпорації та можлива баніція ставали дієвими спонуками. Як уважалося, не досить народитися шляхтичем, ти мусиш поводитися як шляхтич. Невідповідність поведінки призводила до втрати честі, адже спільнота, яка наглядала за своїми членами, була таким собі колективним власником цієї честі — відбираючи її чи повертаючи тоді, коли винуватець відшкодовував кривду постраждалому.
Портрет князя Костянтина Василя Острозького (1526/1527 — 1608), одного з найвпливовіших людей Речі Посполитої. Автор невідомий, XVII століття. Зберігається в Музеї історії Острозької академії. Джерело: commons.wikimedia.org
Що ж до втрат суспільства, яке відмовляється від своєї еліти, то тут передусім відсутність цілого пласту історії, з якою спільнота себе ідентифікує. В результаті ми не маємо до середини XVII століття історії творців держави, законодавців, дипломатів, дуже свідомих виборців, історії, від якої у мене перехоплює подих, коли я про неї читаю. Але ж ця історія була. І вона нам по праву належить. Тому останній розділ у книжці саме про це — про шляхетські цінності. Я показую їх побутування на прикладі дуже цікавої сторінки історії — безкоролів’їв і виборів шляхтою наступників на троні. Українська шляхта брала активну участь у цих процесах, і навіть більшу, аніж мені недавно уявлялося. Вона знала, що їй потрібно, й вміла та знала, як цього досягти.
«Вибачати «меншим» — ознака шляхетства»
Що зі Статуту Великого князівства Литовського не завадило б мати у сучасному українському законодавстві? Принаймні, адаптованим до реалій.
Думаю, передусім можна говорити про медіацію, впровадження якої сьогодні активно дебатується в багатьох країнах. Це те, чим досконало володіло ранньомодерне суспільство — вміння посадити сторони конфлікту за стіл переговорів, знайти компроміс, який давав би скривдженому відчуття сатисфакції, а водночас не нищив честь кривдника. Адже цим щодня озброєним людям потрібно було існувати, а спільноті важливо було підтримувати хай і нестійку, але рівновагу. Згода була найважливішою цінністю на різних рівнях того соціуму — і політичному, і повсякденному, серед сусідів.
Фото надано видавництвом «Laurus»
Кого б ви назвали українською шляхтою сьогодні?
Я воліла би говорити про шляхту в історичних категоріях. Але те, що у нашій мові «шляхта» і «шляхетний» слова однокореневі, й провокує такі питання. Давайте, я скажу, які цінності для шляхтича були важливі, як він мав поводитися, щоб уважатися «почтивим».
Як я згадувала, шляхтич мав бути відкритим у своїх помислах. Таємні дії на шкоду іншому вважалися ганебними. Він не мав таїти гніву й неприязні. Про свої почуття, які могли б спонукати нашого шляхтича до ворожих дій, він мусив публічно повідомляти. Власне, він був щирим у вияві різних емоцій — скажімо, часто й гучно плакав на публіці. Шляхтич мав бути вдячним. Це одна із засадничих його чеснот. І водночас відданим людям, з якими комунікував — патронові, родичам, приятелям, себто їм щиро і з охотою служити, не шкодуючи часу і коштів. Він мав дбати про залежних від нього людей, тих, хто йому служив, хто був підданим. Добрий шляхтич — це неабияка чеснота. Він мав бути милосердним навіть тоді, коли залежна особа коїла йому шкоду або діяла проти. Вибачати «меншим» — ознака шляхетства. Суворою карою можна було хіба лякати, щоб потім милосердно вибачати. Недотримання вимоги милосердя могло серйозно вдарити по добрій славі шляхтича. Він мав радитися зі своїми приятелями, і це теж важлива характеристика доброго шляхтича. А також гостинність. Навіть до незнайомих людей. Він любив свободу і жив «своєю волею», а тому так цінувалося право самим обирати собі короля. Водночас мав уникати свавілля, порушення прийнятих у спільноті конвенцій. Він шанував право і беріг його, уважаючи найбільшим володарем над усіма без винятку, навіть над королем, а також щоразу підкреслював свою високу правову свідомість. Для нього принципово важлива була свобода совісті іншого — як молитися мало бути справою самого шляхтича. Найбільше, чим шляхтич переймався, це згодою в спільноті, де мав бути почутий і врахований голос кожного. Звідси й принцип — нічого не може бути прийнято без тих, кого це стосується. В разі незгоди потрібно було шукати компромісу, в якому були б враховані інтереси меншості.
Ще можна було б довго говорити про нашого ідеального шляхтича. Звичайно, це був зразок, але до цього зразка намагалися дотягтися, проговорюючи його при кожній слушній нагоді — в суді, після бійки, на сеймику чи сеймі. А що мене по-справжньому захоплює й зворушує, так це постійно проговорюване — робити все, щоб у служінні Вітчизні «не бути послєднєйшим».
Про співрозмовницю
Наталія Старченко — доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу теорії і методики археографії та джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.
Основні роботи: статті «Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського» (1569 — 1648 рр.)», «Постєрєгаючи прав, волностєй и свобод наших»: боротьба за домінування на волинському сеймику 1593 року», «Ґродські урядники: слуги старости — члени шляхетської спільноти — «агенти держави» (Волинь останньої третини XVI ст.)», «Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.)», «Честь як реґулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI — початку XVII ст.)», монографія «Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI — XVII століття)», «Стратегії та ритуали конфлікту. Шляхетський соціум Волині зламу XVI і XVII ст. Джерела та інтерпретації».
- P. S. Це друга частина інтерв’ю, а в першій ви можете прочитати про «реабілітацію» української шляхти доби раннього модерну, про вчителів Наталії Старченко та специфіку вивчення судових книг.
Марія Прокопенко
На заставці колаж Юрія Єжеля