Віяло — один із найвитонченіших аксесуарів жіночого образу, й одночасно засіб спілкування та самовираження, а часто, справжній витвір мистецтва. Ймовірно, віяла були винайдені в Азії, де їх виготовляли з листя пальми або латаття. Віяло мало вагоме символічне і статусне значення (у різних країнах воно було атрибутом королівського та високого військового становища). Воно було цінним подарунком (його, наприклад, могла презентувати держава державі), а також стало атрибутом національних культур: у Японії віяла є неодмінним елементом театру Кабукі й традиційних танців.
В Європі віяла поширилися у XVII ст., переважно серед аристократів (простолюдини в деяких країнах не мали права ним користуватися). Віяла виготовляли з різних матеріалів: паперу, шовку, пергаменту; їхні опорні елементи — з дерева, перламутру, слонової кістки тощо. У Французькому королівстві з другої половини XVII ст. навіть існував строго регламентований перелік сюжетів, які дозволяли зображати на віялі (антична міфологія, життя королівського двору тощо). Зрештою, у різних європейських країнах протягом XVII – XVIII ст. сформувалися цікава формалізована культура використання цього аксесуару (мова віял), особливо під час флірту.
Наприкінці XVIII ст. віяла стали доступними представницям “третього стану”, а серед сюжетів почали домінувати пасторальні сцени. У ХІХ ст. їх виготовляли переважно з пір’я страусів, що різко і негативно відобразилося на популяції цих птахів. Саме ж віяло поступово втратило свій елітарний статус (з’явилися віяла-програмки (у театрах), віяла-запрошення, віяла-меню та навіть віяла з сатиричними й еротичними сценками). Але й досі віяло залишається одним із найпопулярніших утилітарних жіночих аксесуарів та знарядь самовираження.
У Національному музеї історії України, серед експонатів виставки “Жінки Прекрасної епохи” представлено віяло, яке, як вважає Євген Чикаленко, належало знаній українській письменниці Лесі Українці (Ларисі Косач-Квітці). Воно складається з пластин (тип бризі), з’єднаних у верхній частині шовковою стрічкою, а у нижній — металевим штивом. На пластинах (екрані віяла) з обох сторін намальовані живописні пасторальні мініатюри. Нижня та верхня частини, а також простір між медальйонами-картушами заповнений вишуканим рослинними орнаментами.
Експонат був подарований Національному музею історії України Євгеном Івановичем Чикаленком (онуком Євгена Харлампійовича Чикаленка) у 1998 р.