До 22 червня 1941 року війна, яка у Європі тривала вже третій рік, для пересічного громадянина Радянського Союзу була чимось далеким. Попри агресію СРСР проти Польщі, Фінляндії, країн Балтії та активні бойові дії на території Японії ілюзії розвіялися з початком радянсько-німецької війни. Тільки за офіційними даними, Радянський Союз втратив майже 27 млн осіб. Німеччина, що раніше дотримувалася мирних домовленостей із СРСР, тепер прагнула фізичного знищення супротивника на Східному фронті всіма можливими методами.
До лав Червоної армії мобілізували близько 6 млн українців, щонайменше 2.5 млн із них загинули. Втім, загальні українські втрати виявилися набагато більшими – 8–10 млн осіб. Через невдалі дії командування в оточення потрапляли цілі армії. У вересні 1941 року це сталося з військами Південно-Західного фронту. Тоді, за офіційними даними, в німецькому полоні опинилися 665 тис. осіб. Командування вважало їх зрадниками та дезертирами.
24 червня 1941 року газета «Комсомольська правда» опублікувала промову народного комісара закордонних справ В’ячеслава Молотова від 22 червня 1941-го про початок вторгнення німецьких військ на територію СРСР. Вже за цим сухим, ідеологічно викривленим зверненням можна було помітити обриси майбутньої трагедії.
