Лідія Шульгина з чоловіком Володимиром Шульгиним. Світлина газети «Українське слово Літаври»
Із 2007 року у третю неділю травня в Україні відзначають День пам’яті жертв політичних репресій. Великий терор – масштабна компанія масових репресій громадян, розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва держави для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Одним із наслідків репресій в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти. Не оминула репресивна політика й українську етнологиню Лідію Савівну Шульгину.
Пані Лідія народилася 1897 року в Києві в сім’ї лікаря. Початкову освіту отримала вдома завдяки матері. 1915 року закінчила жіночу гімназію. Навчалася на Київських вищих жіночих курсах, а восени 1917 року вийшла заміж за Володимира Шульгина. Молодята мешкали в будинку батьків чоловіка. Щасливе сімейне життя Лідії Савівни закінчилося 1918 року із загибеллю її коханого у бою під Крутами. Жінка важко переживала цю втрату. Рятуючись від депресії та апатії, переїхала жити до своїх батьків. Водночас горе зблизило її з родиною чоловіка, насамперед із свекрухою Любов’ю Шульгиною. Вихід із важкої ситуації запропонував брат покійного Володимира – Олександр Шульгин. Влітку 1918 року його призначили послом Української Держави у Болгарії, тож він запропонував Лідії поїхати разом до цієї країни працювати в посольстві.
Перебуваючи у Болгарії, Лідія Шульгина почала перекладати українською іноземну науково-популярну літературу, а також вивчати етнографію. Після падіння Гетьманської Держави вирішила повернутися до Києва, а не емігрувати до Парижа, як пропонував О. Шульгин.
У 1919–1921 роках навчалася в Географічному інституті Києва. Водночас працювала перекладачкою у видавництві «Книгоспілка». В 1921–1933-х була співробітницею Кабінету антропології та етнології ім. Хв. Вовка Всеукраїнської академії наук, куди її запросив директор Олександр Алешо. Спочатку працювала на волонтерських засадах, упорядковуючи бібліотеку Федора Вовка, а потім – штатним працівником. У 1927 році очолила відділ етнології та Музей народознавства, який перебував у структурі згаданої наукової установи.
Кам’яні нагробки біля Бахчисараю, 1930 р. Світлина з фондів музею
Працюючи в Кабінеті, здійснила низку експедицій на Чернігівщину, Поділля, Крим і навіть Кавказ. Збирала різноманітний етнографічний матеріал, проводила фотофіксацію об’єктів народного життя, розробила серію наукових програм із методики збору фольклорно-етнографічних матеріалів.
Авторка низки праць: «Пасічництво (програма до збирання матеріалів)» (1925), «Матеріали з історії освітлення української хати» (1927), «Плетіння брилів за матеріалами, зібраними в с. Бубнівці» (1927), «Гончарство в с. Бубнівці на Поділлі» (1929), «Прилади для освітлення в с. Бубнівці на Поділлі» (1929), «Ткацькі верстати в с. Мартиновичі на Київщині (матеріали до історії ткацтва)» (1929), «Бджільництво в с. Старосілля на Чернігівщині» (1931).
1933 року Лідію Савівну заарештували «за контрреволюційну діяльність», але через два місяці звільнили. У березні 1938-го повторно заарештували й засудили трійкою УНКВС Київської області до розстрілу. Вирок виконали 28 квітня 1938 року. Реабілітована 8 лютого 1957 року рішенням військового трибуналу КВО.
У зібранні Національного музею історії України зберігається світлина, яку Лідія Шульгина зробила 1930 року у Бахчисараї. На ній зображено кам’яні нагробки біля дороги у памʼять тих, хто похований на чужині. Поряд святе дерево, оточене кам’яним муром. Нині ця світлина є дуже важливою, адже після виселення кримських татар із Криму більшість таких об’єктів занепали, а відомості про них є уривчастими.
Підготував Сергій Сіренко, провідний науковий співробітник Національного музею історії України
