На поштовій картці з фондів Національного музею історії України ми бачимо київський вид з рогу вулиці Фундуклеївської (нині – Хмельницького) на Хрещатик після повені 7 липня 1902 року. Видавництво на листівці не зазначене. На перший погляд на невеликій чорно-білій фотографії важко розгледіти деталі, що свідчать про наслідки повені.
Та придивившись, можна помітити, що бруківка проїжджої частини занесена мулом та піском, між ледве помітними трамвайними рейками та біля опор контактної мережі нагорнуті купи землі, а рівень тротуару на непарній стороні Хрещатика надто високий – аж не видно тротуарних тумб. На вулиці багато людей, і складається враження, що вони просто гуляють. То що ж тоді сталося?
Працівники ресторану не встигли втекти і потонули
Згідно з розлогою інформацією, поданою в газеті «Киевлянин» від 8 липня 1902 року (всі дати вказано за старим стилем), о першій годині дня на місто насунулися небувалі хмари, а о 1:12 пішов дощ. Злива була неймовірної сили, температура повітря впала до 14 градусів за Реомюром (17,5 за Цельсієм). З дощем падав град завбільшки з лісовий горіх.
Все це тривало менше години, але наслідки були жахливі. Потоки води змивали бруківку, виривали дерева та ліхтарі, затоплювали підвали та перші поверхи будинків. Розмило трамвайні колії, кілька вагонів вийшли з ладу, бо вода залила електродвигуни. Були і загиблі. Так у ресторані Краузе, розташованому в підвальному приміщенні на Хрещатику, 48, потонули 67-річний кухар Федір Кисличкин і двоє молодих працівників кухні – Осип Маєвський та Петро Саковський-Крупський. Вони не встигли вибігти з приміщення, як це зробили кілька гостей ресторану. Були загиблі і в інших районах міста – в Либідській частині та на Шулявці. За офіційними даними, внаслідок повені того дня загинули 19 осіб.
Матеріальні збитки теж були значні. Розмило ділянки залізниці в межах міста – стихія пошкодила колії настільки, що довелося на добу припинити залізничне сполучення. На вулиці Фундуклеївській бруківку змило повністю, на інших вулицях, що спускаються до Хрещатика, – частково. Через зливу поламало дерева в парках, зруйнувало сходи до пам’ятника Хрещення Русі. В найкращих магазинах, розташованих на головній вулиці Києва, потоки води перекидали шафи і трощили вітрини. Затопило склади в підвалах. Протягом наступних днів «Киевлянин» публікував звіти про подолання наслідків урагану, а також смакував приблизні (але точно багатотисячні) суми збитків того чи іншого магазину.
Техніка і роззяви збиралися з усього міста
Для ліквідації наслідків мобілізували пожежну охорону, залізничників, поліцію та військових. Всі працювали цілодобово. Для відкачування води із затоплених підвалів використали всі наявні в місті парові помпи. Такі машини мала кожна пожежна частина, але загалом техніки бракувало. Свої помпи на Хрещатик доставили управління залізниці, а також власник відомого млина на Подолі – купець Лазар Бродський.
А це цитата з «Киевлянина» від 9 липня 1902 року: «Вчера, в течение всего дня, на Крещатике царило большое оживление. Вагоны городской железной дороги, экипажи и извозчики доставляли массу публики со всех концов города, и Крещатик весь день и ночь был запружен любопытными». Кияни любили видовища завжди.
У процитованій статті наведено статистику Київської метеорологічної обсерваторії. За її розрахунками, 7 липня 1902 року на місто, тогочасна площа якого становила понад 5000 десятин (а це понад 5450 гектарів) вилилося 525 000 кубічних саженів (приблизно 1,12 млн кубометрів) води.
Інші урагани
Такі зливи з повенями і важкими наслідками траплялися і раніше. Зокрема, Київ пережив їх 26 травня 1839 та 20 червня 1865 року. Характерно, що і 1865-го особливо постраждав Хрещатик. Тоді в стічну трубу біля Бесарабської площі потоком затягло відставного рядового Зося Тевеша: його тіло знайшли наступного дня в смітті аж біля Либідського базару. Недосконалість стічної системи на Хрещатику ще не раз призводила до підтоплень крамниць та складів на перших поверхах та в підвалах. Так було, наприклад, 2 серпня 1889 року, але тоді обійшлося без жертв.
Ураган 1902 року та його наслідки кияни довго обговорювали, а фотографи та видавці швиденько увіковічнили стихію на поштовій картці.
Дмитро Клочко, науковий співробітник відділу історії незалежної України НМІУ
Поштова листівка з колекції НМІУ
