17 червня відзначають Всесвітній день боротьби з опустеленням і посухою. Протягом останніх 30 років клімат змінюється з найбільшою за всю історію людства стрімкістю. За статистикою ООН, у сучасному світі щорічно від наслідків посухи страждає 1,5 млрд людей – майже 20% людства, а від нестачі води – взагалі бл. 40% населення планети.
Посуха – стан тривалої відсутності (чи нестачі) опадів при високих температурах повітря. Головним її наслідком є зниження рівня вологості у ґрунтах. Це автоматично різко зменшує врожайність на великих площах. Водночас посухи призводять до різкого скорочення поголів’я худоби через брак кормів, а зниження рівня ґрунтових вод уможливлює руйнівну вітрову ерозію ґрунтів, висихання водойм та водосховищ, критично підвищує небезпеку пожеж, зокрема, на торфовищах і в лісах.
Закономірно, що через надзвичайно відчутні наслідки для суспільства посухи здавна відігравали значу роль у історії. Так, вважається, що саме це природне явище багато в чому обумовило падіння бл. 4200 р. тому першої відомої імперії – Акадської держави. Саме тому в районах екстремального землеробства традиційно використовували різноманітні зрошувальні системи.
Для земель сучасної України засушливі роки не є (і не були) чимось незвичним, майже кожного року локально фіксуються втрати врожаю через нестачу дощів. Так, протягом лише XVIII ст. на теренах України 39 років були посушливими, така ситуація повторилася і в ХІХ ст. За останні 120 років на території нашої країни зафіксували понад 70 посух. Відомі також випадки тривалих посух або таких, які в локальних місцевостях повторювалися з року в рік: 1888–1894, 1929–1936, 1944–1954, 1999–2007 рр.
Ці природні явища особливо є частими у степовій зоні України – майже на всьому півдні, тут без зрошення майже неможливе стале землеробство. Дещо рідше посухи трапляються в лісостеповій зоні. Тривалі посушливі періоди можливі навіть у лісовій зоні (північ нашої країни), хоча тут вони досить рідкісні – в середньому 2–3 рази на століття, хоч і дуже відчутні через масштабні лісові пожежі, які зазвичай супроводжують такі періоди.
Проте справді катастрофічні посухи в історії України – явище досить рідкісне. І зазвичай надзвичайну кількість жертв зумовлює поєднання впливу цього природного чинника з неадекватними (часто відверто антилюдськими) діями влади. Так, 1891 р. через посуху значної втрати врожаю зазнали Слобожанщина, Запоріжжя, Донбас, Північна Таврія, південь Херсонщини та Одещини. Це зумовило голод 1891–1892 рр. у згаданих регіонах, що викликав поширення інфекційних хвороб (холери та тифу). Історики зазначають, що однією з головних причин масштабів тогочасного голоду була практика надмірного експорту зерна закордон та майже цілковита відсутність налагоджених механізмів ефективного соціального захисту населення царською владою (фактично ці механізми формувалися в «голодні» роки). Проте в той час громадськість та влада хоч якось намагалися надати допомогу тим, хто потерпав від голоду, що суттєво знизило кількість жертв. Загалом на охопленій посухою території Російської імперії (тоді до її складу входило 85% території України) померло понад 400 тисяч осіб.
Вже у ХХ ст. до невиправдано катастрофічних наслідків призвели засухи в південних районах України 1921 і 1946 рр. В обох випадках значних людських жертв потенційно можна було уникнути, врожаю вистачало для забезпечення населення України. Проте надмірне вилучення зерна більшовицькою / комуністичною владою накладалося на наслідки повоєнних розрух та призвело до мільйонів смертей.
У другій пол. ХХ ст. посухи на території України фіксували в 1957, 1959, 1963, 1965, 1968, 1972, 1975, 1979, 1983, 1992, 1996 та 1999 рр. За винятком двох останніх, більшість згаданих років припадало на час існування неефективної колгоспної системи, за якої посухи тільки посилювали кризовий стан сільського господарства. Так, саме наслідки посухи 1963 р. стали однією з головних причин початку закупівель СРСР зерна за кордоном (побутує характерний міф, що у відповідь на цю звістку В. Черчилль саркастично зауважив: «Я думав, що помру від старості. Але коли Росія, яка годувала всю Європу хлібом, почала купувати зерно, я зрозумів, що помру від сміху»).
Облицювання магістрального каналу залізобетонними плитами на водонепроникній плівці. Друга половина ХХ ст. Південь України
Для боротьби із посухами в Україні із другої пол. ХІХ ст. будували масштабні системи зрошування полів. Так, із 1890 р. воду з артезіанських свердловин використовували для поливу насаджень ботанічного парку Асканія-Нова, а на 1917 р. зрошувалися водою з різних джерел вже 17 тис. га земель південної України. Згодом зрошувальні системи розбудовували в контексті створення масштабних гідроспоруд на Дніпрі. Так, у 1950-х – 1980-х рр. зʼявилися найбільші іригаційні системи: Краснознам’янська, Каховська, Інгулецька та інші. Донедавна завдяки їм досить успішно вдавалося долати засушливі періоди (так, у період 1999–2007 рр. райони функціонування таких систем наслідків посух майже не відчули). Проте через загальне падіння рівня води в річках у літній період стара канальна система зрошування полів втрачає свою ефективність.
У ХХІ ст. внаслідок кліматичних змін тривалі засушливі періоди, ймовірно, траплятимуться частіше й, відповідно, матимуть негативніші наслідки. Так, посуха 2003 р. скоротила валовий збір зерна в Україні до 22 млн тонн і повністю унеможливила експорт (того року зерно навіть довелося імпортувати). Значних збитків агросектору завдала й посуха 2007 р., коли навесні нестачу вологи фіксували на ⅔ території країни. За останні 10 років однією з найсильніших була посуха 2017 р. Фахівці вважають, що це природне явище на території України має тенденцію до поширення на північні й західні райони.
Анатолій Бараннік, науковий співробітник відділу пізньосередньовічної,
ранньомодерної та нової історії України НМІУ
