Десятки оригінальних предметів, які використовувала «людина, яка пише» від часів античності до сьогодення, демонструє виставка «Homo scriptor. Людина, яка пише» в Національному музеї історії України. За лаштунки створення найдавніших знарядь біля виставкової експозиції зазираємо разом із Володимиром Колибенком, старшим науковим співробітником відділу найдавнішої та середньовічної історії України НМІУ.
Пане Володимире, як первісна людина, надзвичайно обмежена в засобах, дійшла до такого життя, що освоїла писемність? Які матеріали їй допомогли в цьому?
Матеріал, на якому пишуть, завжди диктує форму писемного приладдя. Але якщо зараз ми маємо величезний вибір типів паперу для кожної задачі, то на початках письма автори були обмежені невеликою кількістю матеріалів, які можна було застосовувати для фіксації літер. Насамперед, це глина, як, мабуть, найдоступніший матеріал, камінь, фрагменти кераміки, очерет, береста та врешті вичинена шкіра – пергамент. Відповідно інструмент, яким би мали наноситись написи, мав бути достатньо міцний і зручний. Саме так і з’являється найдавніше писемне приладдя. Античні греки назвали його στυ̑λος (стилос). Це тонка, загострена паличка, інколи зі сплощеною однією з сторін, виготовлена з дерева, кістки, або ж металу, в залежності від того, на чому хотів писати автор.
Яким чином потрапило письмове приладдя на наші терени?
Саме з еллінами перше писемне приладдя потрапляє на територію України. Колекція Національного музею історії України має чисельні знахідки епіграфічний пам’яток з причорноморських поселень доби античності, і звісно ж цілу серію кістяних стилів, які були широко вживаним інструментом серед жителів грецьких полісів. Знахідки писемних пам’яток, часто суто побутових – короткі записки, нагадування, графіті на стінах, імена на фрагментах глечиків, дарчі чи вотивні написи на чорнолакових посудинах. І, врешті, такий, здавалося б, простий, але незвичний для нас матеріал – дерев’яні таблички, вкриті воском. Все це – яскраве свідчення того, що елліни не просто творці одного з перших фонетичних алфавітів і звичної для нас форми письма, але й люди, що активно ним послуговувалися.
Кириличний алфавіт, що базувався на грецькому, з’являється лише в кінці ІХ ст. Зусиллями болгарських священиків він і потрапляє на землі Русі. Саме монастирі стають основними центрами письма та поширення писемної традиції, адже в їхніх стінах укладаються релігійні й літописні тексти. Але якщо літописання чи переклади та переписування християнських текстів – це складна і одиночна робота, яка здійснювалася на пергаменті із застосуванням різних чорнил та гарним художнім оздобленням, то матеріали і знаряддя для масового письма не змінюються з античних часів. Чисельні знахідки писемного приладдя, берестяних грамот, графіті на стінах середньовічних храмів, посудинах та побутових виробах свідчать, що вміння читати і писати не було доступне лише священикам та знаті цього часу.
Пане Володимире, розкажіть детальніше про цей цікавий інструмент в експозиції, підписаний як стило? Як ним користувалися?
Стилосом, чи стилом, як найпростішим та інтуїтивним інструментом, користувалися аж до пізнього середньовіччя, коли папір врешті стає масовим і дешевим матеріалом для письма. Але це не означає, що найдавніший прилад зник. Його назва ще за доби античності почала вживатися в переносному сенсі. З подачі Цицерона стиль стає в образному сенсі і манерою викладення думок автором. Стилі ж, як знаряддя, продовжують використовуватися для письма на твердих матеріалах, наприклад металі. І врешті наприкінці ХХ ст. історія повертається несподіваним боком. Ми знову використовуємо стилуси, але вже для письма чи малювання на цифрових дисплеях.
